Мага Віра полностью

1. Ми, рунвісти, внуки Дажбожі врочисто повідомляємо Світ, що Українська Духовна Революція, про яку сотні років мріяли кращі сини і дочки України, почалася!
Українська Духовна Революція ознамено­вує відхід Українського Народу від жертов­ників Чужовір’я (від юдейської секти — тобто, від християнізму греко-римської інтерпре­тації, від комунізму москвинської імперської інтерпретації). Українська Духовна Революція іде, як сонячне світання, під прапорами Рідної Української Національної Віри!
Буде великий бій! Ми, рунвісти, йдемо про­ти Чорного світу в тисячу разів сильні­шого за нас, але ми його переможемо! Ми — вибранці Матері-Природи. З нами іде Історія, Воля, Любов, Правда, Натхнення, з нами йде Дажбог — вічний і всюдисущий Датель Буття!
2. Дорожімо своєю кров’ю! Ми її багато пролили безтолково, неощадно. Ми її роз­хлюпували, як воду. Ми її (рідної добротної крови) багато пролили за греко-православіє, за греко-католицизм, за слов’янство, за московський комунізм. Ми цідили кров самі з своїх ребер, ми гинули в тюрмах, конали на палях, горіли у вогні за віру Ісуса Христа, за віру Маркса-Лєніна, за мир у всьому світі, за те, щоб між вільними бути вільними!
І ми сьогодні поклонниками Ісуса, Марк­са, Лєніна викинуті на смітник історії. Ми сьогодні не маємо в Україні навіть тих прав, які має собака. Собака має право боронити свою буду, коли інший собака хоче в ній посе­литися. Ми, українці, не маємо права боро­нити рідної землі. На ній, не питаючи нас, селяться північні вторжники, а нашу молодь (наших дорогих дітей) вивозять на Сахалін, на Камчатку, в сніги Тюменії, на цілинні землі Казахстану. Мільйони українців живуть в Сибірі, їм забороняє сатрапія Тюрми Народів (СССР) “жить в областях УкраиньІ”.
3. Ми, рунвісти, озброєні одержимою вірою і знан­нями. І великою національною пам’яттю. Ми ніколи не забудемо, що греки (хитропід­ступні християни) і печеніги (азійська кочова орда) на нашій землі довершили злочин. Вони в нечесному поєдинку над берегами Дніпра відібрали життя у правдоносного володаря України (Руси) Святослава Першого.
Меч Святослава, який був грецькою по­пократією тисячу років схований від народу, ми, рунвісти, сьогодні піднімаємо. Він у на­ших руках! Він загартований у боях з кочовою Азією і облудною Візантією. Він — немерк­нучий символ Волі, Слави, Віри і Перемоги! РУНВіра (Рідна Українська Національна Віра) вчить нас, щоб кожна крапля укра­їн­ської крови лилася тільки і тільки за справжнє народне право святої України!
4. Син Святослава Володимир зробив ве­лику помилку, послухавши варязьких во­єна­чальників і грецьких попів. Велика помилка зробила його великим. РУНВіра вчить нас, що помилку краще виправити пізно, ніж ніколи. Сонце і Земля Вітчизни нашої для нас святіші за всі чужі “правдиві релігії”, соціяльні системи. Сонце і Земля Вітчизни нашої — кров нашого Життя.
Ми переконалися, що жиди в “Біблії” поставлені понад все тому, що в їх справа Божа вважається справою жидівською. Греки у грецькому православії поставлені понад все. Вони грецьке православіє підпорядкували національним грецьким інтересам. Римляни в римо-католицизмі поставлені понад все. Вони римо-католицизм підпорядкували націона­льним римським інтересам. Москвини у москвинському комунізмі поставлені понад все. Москвини справу комунізму підпоряд­ку­вали справі поширення границь москвинської імперії.
5. Ми, від нині починаючи, читаємо рідну історію по-рідному. Ми її очищаємо від греко-римо-москвинських цензорів і бачимо, як жорстоко на протязі тисячоліття ми були обдурені, окрадені, принижені, мордовані.
Шмагали нас канчуки Монгольської орди, а коли ми у муках стогнали, нам грек (Київський митрополит — агент Візантії) речав: “Ісус терпів і вам велів, раби Божія, православні християни”.
Зі всіх сторін, як скажені пси, кидалися на нас польські ізуїти, і коли ми рятували від обезчещення доньок наших, нам пан-отці милостиво рекли: “Кесареві — кесареве, Богові — Боже”.
Здирали шкуру з нас московські біло-чер­воні опричники, і ми не мали сил боронитися тому, що нам попи привили інстинкт покір­ности, рабської смиренности і невіри у власні сили.
З мук надлюдських, з принижень, зі старих болючих ран, з руїн і терпінь, зі згустків кро­ви, яка віками лилася по степах святої України, народилися ми, рунвісти.
6. Ми, рунвісти, з Дажбожого коріння лю­ди. Дажбоже коріння було сховане у глибинах нашої святої матері-Землі. І ні пожежі, ні коні орд азійських, ні панцери Германії і Мос­ковитії не мали сил його (Дажбоже коріння) стоптати і спопелити. Ні, нікому не вдалося і нікому ніколи не вдасться вмертвити коріння Дажбожої самобутности України!
Ми по-своєму відчули і зрозуміли самі се­бе, і втішилися, як діти, і з радости появилися на наших очах сльози — очищаючі святі сльо­зи Волі, Натхнення, Сили. Ми, звільнивши свої душі від многовікових кайдан чужовір’я, побачили яка вона (душа наша) широка і глибока, яка вона багатогранна і сильна, яка вона багата на любов, єдність, посвяту!
7. Побратими мої, посестри мої, я ваш побратим, в ім’я Дателя Буття (великого Даж­бога нашого), в ім’я минулого предків наших, в ім’я нашого сьогоднішнього Духовного Пробудження, в ім’я прийдешніх поколінь благословляю Вас, благословляю Єдність Мислення, Єдність нашого епоха­льного Хо­ду, Єдність наших національних почувань! Благословляю множення рядів Української Духовної Революції!
Щоб ми були жертвенні й могутні в бою, нам потрібна віра — свята Рідна Українська Національна Віра. З її смолоскипами огля­даймо минуле, ідімо в сучасне й майбутнє. Ідімо так, як п’ять тисяч років тому йшли наші предки оріяни до Індії, Месопотамії, Малої Азії, закладаючи вічні основи історії Індо-Европейської раси.
8. Українська духовна революція — свя­щен­на боротьба за утвердження в Україні ідеалів РУНВіри. Перехід від Чужовір’я до РУНВіри відбуватиметься через знищення кривавого москвинського комунізму в Україні, відбува­тиметься на принципі закону: “Віра в Україні — УКРАЇНСЬКА. Українці мають богоро­зуміння українське так, як жиди — жидівське, індуси — індуське, японці — японське. Ук­раїнська Духовна Революція — Вільна й Жи­вотворна Сила України, яка своєю воле­люб­ною духовністю не втручається в життя на­родів Евразії, і живе законом — кожний на­род має право вірити в Бога так, як йому під­казує його вільна душа, кожний народ має пра­во на своїй землі мати таку соціальну сис­тему, яка відповідає особливостям його характеру”.
9. Достойні народи ніколи не гнівати­муться, що в руці Українця меч Святослава. Українська долоня чиста. Вона пахне доб­рот­ним хлібом, людською щедротністю, а не ні­мецькими крематоріями, московськими кон­цент­раційними лагерями, наркотичним лада­ном ідолопоклонної візантійської ортодоксії, чадом ізуїтських священних інквізицій, на яких були спалені найкраща донька Франції Жанна Д’арк, великий син Чехії Іван Гус, на яких були спалені кості великого англійця Джана Викліфа і сотні тисяч інших кращих синів і дочок Европи.
Українська душа свята! Вона, до зубів озброївшись, не вторгалася на чужі землі, щоб мирних законних жителів мордувати, гноїти в рабстві, переслідувати їхню мову і торгувати їхньою кров’ю.
10. Римляни, кажете, на хресті розп’яли гос­пода Бога, народженого юдейською діви­цею Марією?! Ми, українці, маємо розп’ясти Диявола! І цим Дияволом на нашій землі є та потворна гадина, яка тримає українців в духов­ній неволі, ця гадина повисла на шиї народу нашого червоним серпом Московитії і чорним хрестом Ватикану, і мучить душу України, рубайте її! Воля Українського Наро­ду починається там, де кінчається духовна диктатура Ватикану, Московитії, Грецької ортодоксії!
Ніколи не забуваймо, що наш хід буде ус­пішний тільки тоді, коли ми правильно зна­тимемо історію народу нашого. В ній прихо­вані джерела сили нашої. В ній дже­релить наша віра, зміст нашої природи.
Читаймо історію народу нашого не як книгу зоології чи ботаніки, читаймо її як сторінки нашої святости, на яких пульсує трепетна душа нескоримого Українського “Я”, на яких пульсує вічно лицарська і вічно жива кров Святослава Першого. Пізнаючи великого предка, ми пізнаємо себе.
11. “Коли Святослав виріс і став чоло­ві­ком, — каже оповідання, занотоване в літописі, — він почав збирати багато хоробрих вояків, бо й сам був хоробрий і легкий. Не возив з собою возів, ні казана, не варив м’яса, тільки, порізавши тоненько чи конину, чи воловину, пік на вуглях, і так їв. Не мав і шатра, а на спання підстелював підклад (що під сідлом був), а під голову — сідло, і такі ж були й воїни його. А коли йшов на котрийсь край, то сповіщав наперед “Іду на Вас””.
12. Він мав природу гіттіта (скита). Він любив Дажбога, і боронив Дажбожу землю від орд Азії, від чужих богів Аллаха, Саваота і їхніх пророків Могамета, Ісуса. Він знав, що мир і воля там, де сила. Він, ведучи війська свої проти в десять разів численніших армій Візантії, рік: “Не зробімо сорому землі Руській, а ляжемо тут кістьми своїми! Я піду перед вами —як поляже моя голова, тоді помишляйте самі про себе!” І воїни, піднявши мечі, відповіли: “Де, княже, твоя голова поляже, там і свої зложимо”.
Греки стотисячною армією оточили деся­ти­тисячну армію володаря Святослава Пер­шого. “І сталася битва. Переміг Святослав, і побігли греки, а Святослав пішов під Царгород, розбиваючи по дорозі городи, що й досі стоять пусті” (Михайло Грушевський, “Історія України”, Вінніпеµ, стор. 10). Не був володар Святослав загарбником, він виганяв вторжників із землі предків своїх.
13. У 872 році, рівно тисячу років тому, володар Святослав, маючи 33 роки, закінчив свою земну дорогу і пішов у Святиню Духа Предків, де немає ні початку, ні кінця, де го­рять зорі світів немеркнучих, де немає ні смер­ти, ні заздрости, а де є сяйво Дажбоже, яке не можна ні уявою охопити, ні душею відчути.
Святослав — найдостойніший володар роду Людського, Він — совість Землі і Неба. Історик-грек Лео Діякон, студіюючи джерела сили і волі русичів, написав, що в русинів є така віра, що “русин не здається в полон”, він свято вірить, що той, “хто є рабом на цьому світі, буде рабом й на тому”. Була “зла”, як бачимо з цих тверджень, “поганська та ідольська” віра України (Руси). Вона вчила русичів гордости і волі, вчила, щоб вони ні на небі, ні на землі не були рабами.
14. Ні Небухаднезар, ні Давид юдейський, ні Олександр Македонський, ні Наполеон не володіли тими високими лицарськими прик­ме­тами, які були притаманні володареві Свя­тославові Першому. Прикмети благородства, високого душевного піднесення, вірності народові своєму привила Йому свята віра Руси (України).
Греки (ромеї) добре знали, що русичів (українців) можна поневолити тільки тоді, коли на їхній рідній землі від них рідну віру (рідну духовність) забрати, або висміяти її і привити їм віру рабську (віру секти юдей­ської) — християнізм грецької інтерпретації.
15. Літописець-ромей написав, що володар Святослав Перший був “середнього росту, сильний і кремезний, ніс мав короткий, світлі очі, голену бороду, мав довгі вуса і на голові чуб, виглядав суворо, був убраний зовсім просто, нічим не відрізнявся поміж інших, була чиста на нім полотняна одежа і єдина краса — золоте кільце у вусі, він був хоробрий і легкий, і ходив, як леопард”. Він був останнім володарем України (Руси), який ісповідував рідну віру великих предків своїх; в Його голосі, поставі відчувалася вольовість, безпо­середня щирість, велика душевна краса.
16. Українці (раби — православні хрис­ти­яни) великому синові України (Руси) — володареві Святославові ні одного пам’ят­ника за десять століть не поставили, жодним великим святом його ім’я не вшанували. Чому? Тому, що він не схотів зрадити рідної віри великих предків своїх. Він не вірив гречинам (ромеям), добре знаючи їхній греко-православний характер, їхню торгівлю душа­ми людськими, Христом, мощами, іконами.
“Коли я прийму іншу віру, то моє військо сміятиметься з мене”, рік володар Святослав. Військо України (Руси) — горді, непокірні й волелюбні внуки Дажбожі сміятимуться, коли їхній князь чужу віру прийме. Військо України (Руси) було горде своєю рідною вірою і вважало приниженням стояти на колінах перед Богом-юдейцем і його земляками — апо­столами та їм подібними грецькими “архи­стратигами”, тобто, “воєначальниками”.
Українці (раби православні християни) не рідного володаря Святослава, а жидів звели­чили — жида Андрея Первозваного, жида архистратига Михаїла, жидівку Марію, греки­ню Варвару, грека Юрія і їм подібний бата­ль­йон греко-юдейо-латинських преподобників.
17. Історик Петро Доміані пише, що латинський монах Боніфатій ходив до русичів (українців) у Київ ширити між ними віру Ісуса Христа. Він від киян бажав переслідування. Він хотів, щоб вони його мучили, бо мав намір потрапити на список святих мучеників римської церкви. Кияни — горді внуки Даж­божі, були людьми високої достойности, релігійної толерантности. Вони не звертали уваги на монаха Боніфатія, рекли йому: “У світі так буває, що кожний своє восхваляє”. І він і не мучений, і без успіхів проповідницьких покинув Київ і вернувся до Риму.
18. Греки і їхні агенти (монахи-русичі), щоб якось оправдати хрещення України (Ру­си), придумали “церковне казання”, що русичі (українці) в жертву богам приносили людей, отже, мали віру “нечистиву”, “кумирську”.
Археологія ствердила, що хліборобські племена в жертву богам не приносили ні людей, ні звірів. Хлібороби богам жертвували зерно, навар з трав, гриби, ягоди, тобто, все те, що їм дарила велика мати-Земля.
Хлібороби обожнювали свої жертовники і нікому не дозволяли їх осквернювати. Коли пришелець з Варягії (купець Іван — агент Візантії), живучи в Києві, почав висміювати звичаї і обряди України (Руси), кепкувати з веснянок, писанок, дзбанків, які стояли на кладовищі біля могил, вони (наші предки) забили його (варяга купця Івана). Греки, фальшиво інтерпретуючи цю подію, рознесли вість, що Україна (Русь) приносить людей в жертву богам. Справді, греки приписали українцям (русичам) ті криваві релігійні ритуали, які властиві були грекам.
19. Відомо, що греки були особливо жор­стоким плем’ям, їхнє мисливське життя, бідна земля, безводдя, їхня прив’язаність до вина робили їх і розпусними, і схильними до кри­вавих ритуалів. Вони богам в жертву при­но­сили своїх синів і доньок, і ці їхні криваві ри­туали яскраво відображені в їхній літературі.
Еврипід у драматичному творі “Іфіґінія” пише, що “Дівчину потребують на жертовник Артеміди”. “Цар Аґамемнон: “О ні, мені біль­ше немає повороту, і ножа від дочки я від­хилити не в силі””. Історики Греції твердять, що Іфіґінія була зв’язана, покладена на жер­товник Артеміди і через її шию був простром­лений ритуальний ніж (вузький і довгий), Іфіґінія на жертовнику поступово блідла, стікаючи кров’ю.
20. Та жиди не були хліборобами, їхнє кочове життя відображене в їхніх жорстоких релігійних ритуалах. Наприклад, Ефтай — жи­дівський воєначальник, і ось “найшов на Ефтая дух Господень, він двинув проти Амо­ніїв”, і “подав Господь їх на поталу йому”. Ефтай, щоб подякувати Господові Богові Саваотові за те, що він був такий добрий і дав “Амоніїв на поталу”, вирішив на жертовнику Господа Саваота зарізати свою доньку.
І донька “Просила тільки панотця свого: “Дай мені ще два місяці пожити, піду в гори та й оплачу своє дівоцтво з подругами своїми””. “Як уплило ж два місяці, вернулася вона до панотця свого, і він справдив на ній обіт свій, що ним обрік себе, і вона не взнала мужа. І ввійшло в звичай в Ізраїлі, що з року в рік ходили Ізраельські дівчата голосити по дочці Ефтая Галаадянина, через чотири дні в році” (Книга Суддів, гл. 11, 29-40).
21. В українському греко-католицькому журналі “Лоґос” пишеться ясно, що “Ісус не виступав проти порядків Єрусалимської синагоги й тим більше не зневажав її, і не противився приписам старозавітної релігії, тільки виступав проти приниження тієї релігії...”.
Справді, Ісус не поборював нехристи­янської рідної віри жидівської, чому ж ви, українці-чужовіри, не йдете дорогою Ісуса — Бога свого!? Чому ж ви осквернюєте, спотворюєте і поборюєте нехристиянську рідну віру українську? Ви намагатиметеся оправдатися, кажучи, що українська віра дохристиянська була поганською. Не спішіть обкидати болотом святощі предків рідних.
Я вам докажу, тримаючи в руках “Біблію”, що жидівська віра також поганська, жиди практикували приношення дітей в жертву Саваотові, вони дві тисячі сімсот років тому зображали свого Бога у вигляді “льва ре­ча­щого” — огляньте печать царя Іеробоама і особисто переконаєтеся в цьому. А може у вас мораль така, що для вас жидівське поганство добре, а українське — зле? Коли так, то хто ви є: півжиди і півукраїнці, у вас немає цілісної української ментальності, ви люди з душев­ною роздвоєністю, якою обрядово калічитеся.
22. Ви жерці (єреї) грецького православія речете, стоячи біля юдейських кивотів, що в Україні (Русі) була віра ідольська, що русичі в жертву богам людей приносили, ви говорите неправду! Ви звете юдейську “Біблію” святою, дарма, що там виразно описується, як текла кров дівчаток і хлопчиків на жертовниках “Господа Бога Саваота”. Ви благоговієте перед грецькою ортодоксією, дарма, що на ії жертовниках густо лилася кров християн і нехристиян, ви своїми церковними казаннями деморалізуєте мій народ!
23. В журналі “Розбудова держави” (ч. 18—19, 55, 56 роки), виданому українськими націоналістами, я читаю: “Люди плакали, коли бачили, як з наказу Володимира статую Дажбога волокли по місті”.
Який злочин чиниться в Україні (Русі), що так гірко плачуть матері?! Греки христять Україну (Русь). Вони мають диявольську прив’язаність всіх христити, вони готові й Ісуса Христа христити, аби тільки за риту­алами грецькими. Вони христять хитрістю, намовами, мечем, кропилом. Наприклад, візантійський імператор Лев Ісаврянин (717—741 роки) “наказав року 722 силою охристити своїх юдеїв, і тих охристили. Так само він був наказав силою охристити монтаністів, але ті зійшлися в одне місце й спалили самі себе” (митрополит Іларіон (Огієнко)). Українські матері не спалили самі себе — вони плачуть. Плачуть матері, діти, плаче молодь, плачуть мудрочолі сивобороді діди — волхви, плаче гостинна і завжди велична душа України. Гречини, змовившись зі своїм зятем — князем Володимиром (тепер Базилієм) “волочать статую Дажбога” по вулицях Києва. Не статую вони “волочать”. Вони волочать під глум грецької попократії святий символ України (Руси) — символ її Духовної Волі і Сили, вони волочать ікону (образ) рідного Бога, і принижуючи Його, вони принижують душу українську, її світлі почування.
24. Літописці твердять, що статуя Дажбога була вилита з чистого золота і мала срібні вуса. Натхненні київські скульптори дали Дажбогові найдостойніші риси богатиря-русича: вольовість, високе благородне чоло, віра в себе, гострий зір, душевна доброта, нескоримість. Чому із золота? Українці (ру­сичі) були багаті на золото, їхні предки у могилах золотом обсипані спочивають. Вони мали переконання, що той, хто володітиме золотом, стане паном світу, і їм здавалося, що й греки і жиди з цією істиною ознайомлені, але не хочуть про неї голосно говорити, прикидаються, що не люблять “золотого божка”, глиняний — “правдивіший”?
25. “Оженившись зі сестрою грецького цісаря Анною, Володимир спровадив з Греції єпископів і священиків, що весною в 988—989 роках охристили Україну. Ясно, що вся ду­ховна ієрархія була грецькою по-націо­наль­ності” (“Світло”, український католицький журнал, число 8, 15. 4. 1954 р.). Грекам, які не знали мови української, які не розуміли і не хотіли розуміти душі української, грекам, які притаювали глибокі почуття помсти (вони па­м’я­тали походи Олега і Святослава на Візан­тію), віддав князь Володимир під духовну опіку свій народ, і вони на протязі віків робили над ним найжорстокіші експерименти.
26. В сонячному граді Кия, там, де стояла святиня Дажбожа, де кияни щоліта врочисто святкували свято мами Лель, де квітнули у вінках дівчата вродою красиві, як схід сонця і плодовиті, як земля, де юнаки (як тури) м’я­зисті стояли зі стрілами і смолоскипами, де духовні провідники єднали мислі і почування народу навколо вогнистого Трисуття (небес­ного знака Дажбожого), там князь Воло­ди­мир на пораду зайдів (греків-попів) спорудив церкву “Трьох святих”, так звану “Трьох­святительську”, і цими “трьома святими” бу­ли греки, а там, де століттями стояла свя­тиня Дажбожа, сьогодні, як твердять архе­ологи, стоїть “Десятинна церква”.
27. Історик М. Аркас пише: “Володимир почав забирати від батьків дітей силоміць і віддавати їх в науку на попів”. “Матері плакали по дітях, наче по мертвих, бо ще не утвердилися у вірі” (з Літопису). Українські матері “ще не утвердилися у вірі”, яку Воло­димир привіз з Греції. І я, читаючи про цей плач материнський, пригадую епоху колекти­візації, селяни плакали по господарствах сво­їх, наче по мертвих, бо ще, як казали комісари Лєніна, “не утвердилися в комунізмі”.
Плач матерів святий: то їхніми серцями плакала туга за рідною духовістю. Між Дажбогом і матерями існувала таїна святая — таїна материнської інтуїції, таїна, яка єднала матерів із духом їхніх предків, їхніми дітьми і потомками, то материнськими серцями плака­ла Україна (Русь), підсвідомо відчуваючи, що дні її волі, сили і слави гаснуть, і над Нею впаде мряковинням понуре іконописне чужо­вір’я.
28. Ви, жерці (єреї) грецького православія речете, що греки на Русі (Україні) поборю­вали “віру поганську”. Греки на Русі (Україні) поборювали всі прояви самостійного україн­ського мислення, і вони не звертали уваги, чи те мислення християнське, чи поганське. “Київський “митрополит Юрій, грек, ще в 1070 роках не вірив у святість Бориса і Гліба” (Григор Лужницький, “Українська церква між сходом і заходом”, стор. 52). Київський мит­рополит грек Юрій не вірив у святість Бориса і Гліба, бо вони були русичами незаното­ваними на списку вірних агентів Візантії. Греки безцеремонно проголошували святими тих русичів, які були “їхніми”.
29. Греки забороняли монахам (русичам) друкувати в Україні християнські книжки, щоб часом не постало в Україні суто україн­ське тлумачення християнізму. Вони їм сотні років забороняли мати друкарню в Києво-Печерському монастирі. Вони прагнули (і це була головна суть греко-православія), щоб Україна (Русь) була вічною смиренною духовною колонією Візантії.
А ви жерці (єреї) грецького православія речете, що греки принесли на Русь (Україну) світло, волю, мораль, правду, любов, азбуку. Арабський письменник Ібн-ель-Недима перед хрищенням Руси (України) писав, що українці (русичі) мають своє самобутнє письмо, і коли хто помре, то на гробниці пишуть ім’я помер­лого. Вони (греки) принесли на Русь (Україну) не віру, а отруту. Краще б Українська Душа була чиста, незаймана, ніж безжалісно спо­творена недобросовісними зайдами.
30. Я кличу кожного українця, який лю­бить свою Вітчизну, пробудитися. І щодня пам’ятати, що тоді, коли греки охрестили чи охристили Русь (Україну), русичі-українці перестали творити свою культуру, вони по­чали захоплюватися акультурацією (запози­ченням чужих культур). Їхні князі почали запроваджувати грецькі звичаї, манери, смаки. Вони одягнулися в грецькі ризи, і цим себе відокремили від рідного народу.
Відомий син Персії Могамет Аль-Аухі у своїх творах зазначив, що русичі, прийнявши грецьке християнство, не могли вже воювати, вони здеморалізувалися, між ними погас дух великого Святослава Першого.
Григор Лужницький у книзі “Українська церква між сходом і заходом”, твердить, будучи сам християнином, що греки-митро­полити, які сиділи в Києві, мали на меті перш за все “здеморалізувати Український Народ, бо щойно тоді можна буде з нього зробити колонію”, “Занепад моральних вартостей — перша і головна причина упадку Української держави”. Там, де на чолі духовного життя на­роду стоїть чужинець, або свій, вимуштру­ваний чужинцями, народ не може мати високої національної моральної вартости.
31. Ми, українці-русичі, були віками при­в’язані до грецької віри так, як пес до воза: куди віз котиться, туди й пес тягнеться. Греки били поклони в Києві до греків Георгія, Варвари і ми їх наслідували.
Греки славили в Україні (Русі) грецьке православіє і ми їм помагали, греки міняли греко-православні канони і ми міняли. Греки в Україні (Русі) палили наші дохристиянські літописи і ми їм помагали. Греки в Україні (Русі) славили грецькі дохристиянські літо­писи (многобожне писання Платона, Аристо­теля) і ми їх славили. Греки нам в очі на нашій землі казали, що ми варвари (чужинці — півзлодії), а греки — богоносці, і ми їм вірили.
“Чи не добре було б нам, браття, старими словами ратних оповідань почати про Ігорів похід, Ігоря Святославича?” (Слово про похід Ігоря). Справді, були “ратні оповідання” писані “старими словами” дохристиянської України (Руси). Вони (літописи, які втілювали самобутню мудрість внуків Дажбожих) були спалені духовними вторжниками греко-православної віри, щоб прийдешні українські покоління не знали якого вони роду і сліпо (і со страхом) вірили грецькому православію і юдейській “Біблії”.
32. Греки вбили в Україні все українське — чисте, рідне, святе. І їхній вірний єрей без сорому рече: “Увесь наш український дух, як народу, усю нашу духовну культуру при­щепила нам Візантія!” (митрополит Іларіон (Огієнко), “Візантія і Україна”, Вінніпеµ, 1954 р., стор. 10).
Віра велика, а мудрости немає. Радійте, що Візантія дала нам, православним християнам, те, чого сама ніколи не мала — дала нам “увесь наш український дух”. Ні, ніколи не створить держави той народ, який матиме таких духовних провідників, як митрополит Іларіон (Огієнко) і його чревоугодне чадо.
Думаймо, “усю нашу духовну культуру прищепила нам Візантія”. Значить, наше не наше?! Все, що “наше”, нам “прищеплене”, і коли б хтось цю “прищепу” від нас відірвав, ми б були, як твердить митрополит Іларіон (Огієнко), “нагими, як мати народила”. От шкуродери, здерли з людини шкіру, і потім голосять, що вона родилася без шкіри!
Слухаючи духовну науку провідника — митрополита Іларіона (Огієнка), жити не хочеться: в українця робиться на душі така досада, така огидь до себе — такі принизливі почуття меншої вартости, що їх можна втопити тільки в шинкові, або у філософії, що “ми раби плохі і мирні, чужинці, ідіте і пануйте над нами”. “Яремо, гершту, хамів сину, піди кобилу приведи, подай патинки господині та принеси мені води”. І гнеться Ярема — гнеться православний християнин, бо вірить, що коли звільнить свою шию з ярма, сміятимуться люди, він буде “нагий, як мати народила”...
33. Коли українець хоче знати правду про страшні злочини, які довершила в Україні греко-католицька релігія, хай читає писання українських греко-православних попів, вони про себе пишуть неправду, а про своїх колег (греко-католицьких попів) — правду.
Коли українець хоче знати правду про страшні злочини, які довершила в Україні греко-православна релігія, хай читає писання українських греко-католицьких попів, вони про себе пишуть неправду, а про своїх колег (греко-православних попів) — правду. Їхні писання треба видати в одній книзі під назвою “Ми про себе”, і тоді всім стане ясно, що жодний народ в Европі так по-рабському себе не підпорядкував християнізмові греко-латинської інтерпретації, як народ Україн­ський, і в цьому схована таїна його жахливої многовікової національної трагедії.
34. Тисячу років Україна не мала днів — над нею лежали ночі візантійського христи­янізму, і сьогодні вона до таких меж зхристи­янізована і зкомунізована, що не може пізнати сама себе, не може розуміти сама себе. В Її столиці Її мова осміяна, Її мова — мова колхозних рабів і лакиз — поетів, які за п’ятак звуть рабство “щасливим життям”.
Вона (Її мова солов’їна і ніжна — мова оріян — творців ведійського санскриту) була при­ни­жена греками-митрополитами, москвинсь­кими священними синодами, вона сьогодні переслідувана лєнінською шовіністичною націо­нальною політикою.
35. Тисячу років Україна не мала днів — над нею постійно пролітали гураґани азій­ських ошалілих орд, Її осквернювали зди­чавілі пірати Московитії, пишно зхаміла по­ль­ська шляхта — здегенерована орда ізуїтів. Вона, Україна, мила і добротна за сльозами світу не бачила, за стогоном своїх катованих синів світу не чула, а Їй єреї Ісуса читали в чаді кадил юдейські Псальми. Їй нині шамани Лєніна читають, Її синів катуючи, маніфести “соціяльної лєнінської справедливости”.
Тисячу років Україна не мала днів. Ла­тино-юдейо-грецькі святі зображені на іконах, виглядають, як хорі на сухоти, окаті вони і по-диявольському строгі й караючі, в їхніх обличчях погасле життя, не має надії, від їх віками віяло кам’яною печерною сирістю, і все це приголомшувало виснажену душу України.
І сьогодні замість цих ікон на стінах висять розчервонілі ідоли москвинського комунізму, тобто, ікони творців масових винницьких мо­гил, голодоморів, концентраційних лагерів, масової колективізації.
36. Тарас Шевченко пише, що жадна кро­ви і мук москвинська цариця Катерина Друга “розпинала нашу Україну”. Вона, “розпи­на­ючи нашу Україну”, давала духовним школам матеріяльну допомогу, вона, християнська ім­ператриця, дала наказ Київській академії, щоб вона приймала в науку тільки дітей свя­ще­ни­ків, священики були її вірними агентами — пре­параторами русифікації, “укротітєлями” непо­кірних малоросів, які не хочуть давати данини.
Українець (греко-православний архіман­дрит Іонікій Голятовський) у церквах, як твердять історики, піднявши хреста речав: “Пре­чиста Діва має місце між людьми тільки тому, що люди посполиті дають панам да­нину”. Отож, православні християни, давайте панам (москвинським і варшавським зайдам) данину — худобу, віск, мед, прядиво, збіжжя, шкіру, щоб часом вас не лишила “Пречиста Діва”.
Українці-християни в ім’я віри Христової вічне дівоцтво признали не українській дів­чині, а жидівській, і цим принизили своїх до­ньок, визнали їх вічними грішницями, які ма­ють покутувати за гріхи, здійснені чужинцями десь на чужих землях.
37. Гетман Іван Мазепа вірно служив гре­ко-православію. Він посилав великі дари, на­приклад, Палестині — 30 тисяч золотих дука­тів. Він посилав золоті дари єпископам Греції, Болгарії, Молдавії, Волощині, Сербії, Поль­щі, Литві. Він подарив великі золоті скарби, щоб “Біблія” була перекладена на арабську мову.
Гетман Іван Мазепа обіклав діямантами казкової вартости “Біблію” і подарив її монастиреві в Палестині. Він за свої кошти відбудував монастир святого Сави в Палес­тині. Він фінансував монастирі на горі Афон, на горі Синай. Він був проклятий тими, кого він фінансував. Чому?
38. Монах Никонор везе в Московію ца­реві Петрові Першому донос на гетмана Івана Мазепу. Донос написав піп Іван спільно з Кочубеєм. Українці-попи мобілізували все населення України проти гетмана Івана Мазепи, бо він, мовляв, “зрадник право­сла­вія”, він спілкується з протестантом (королем Швеції Карлом ХІІ), який під час обіду не хреститься, має “нечестиву віру”.
Знаючи попів, як донощиків, які готові за віру греко-православну торгувати кров’ю рід­ного народу, літописець пише: “Якщо йому, гетману Самойловичу, траплялося виїзджати кудись, наприклад, на лови і стріти свя­ще­ника, то він уважав таку зустріч за нещастя”, дарма, що він, гетман Самойлович, сам був сином попа.
39. Від 1721 року до 1725 з України вивезли москвинські жандарми 150 тисяч найкращих юнаків на будову Петрограда. В народі досі живе прислів’я, що Петроград споруджений на крові і кістках Українського Народу. Тих юнаків, які від виснаження па­дали в канавах, прикидали камінням, муру­ючи основи москвинських палаців.
І коли матері оплакували долю синів своїх, їм українець митрополит Стефан Яворський, українець архиєпископ Феофан Прокопович, протопоп Максим Филимонів і тисячі їм подібних греко-православних христо-угод­ни­ків, рекли: “Православні християни, блаженні вбогі духом, бо вони внаслідують царство небесне”, і “любіть ворогів своїх”, “терпіть, Ісус терпів і вам велів”, і “виконуйте заповідь Мойсея, — не вбий”.
Мойсей був у Єгипті огорнутий великими пишнотами, славою. Він зосереджував у своїх руках силу й владу Єгипту. Він був певний, що він єгиптянин — син фараона. Та довідавшись, що він жид, він поставив долю свого народу вище всіх своїх особистих благ. Чуєте, укра­їнці-митрополити Стефане Яворський, Фео­фане Прокопович і вся ваша мертва і жива чорноризна братія, Мойсей у Єгипті став в обороні своїх гноблених земляків. Мойсей на єгипетській землі, на очах єгиптян, як пише “Біблія”, особисто замордував єгиптянина, який знущався над жидом. Мойсей — уби­вець, Мойсей — пророк і учитель жидівського народу, Мойсей — улюбленець Господа Бога Саваота!
Патріярх Візантії Іоан Злотоустий (354—407 роки) у Константинополі, пояснюючи вбивство, довершене пророком Мойсеєм, ре­чав: “І що ж, скажіть мені, йому треба було робити? Знехтувати нанесену обиду і зло, дане народові!?” (Іоан Злотоустий,т. 5, кн. 2, видання С.-Петербурзької Духовної Академії, 1899 р.).
40. І що ж, скажіть мені, я маю робити, дивлячись, як архиєреї Ісуса і комісари Лєніна наносять обиду й зло моєму народові!? Я люблю мій народ і мені болить, коли болить народові моєму! Що ж я маю робити? Самуїл Миславський (1783—1796 роки) — митро­полит Київський наказом, виданим у 1784 році, “забороняє в Україні вживати мову ук­раїнську”. Він при допомозі москвинських жан­дармів впроваджує мову катів — Кате­рини Другої і Петра Першого.
Він пише у своїх церковних наказах, що мова Українська “Богові противна”. Він наказує Київській Академії дітей українських вчити історії і географії “на чистом русском языке” і обов’язково “по правилам, напеча­тан­ним в Москве”, так, “ставши митро­политом, Миславський, рішуче повів політику Катерини. Це цей Миславський перевернув Українську Київську Академію на російську. Це він пильнував, аби завести в Академії та й по всій Україні чисту російську мову”, пише проф. митрополит Іларіон (Огієнко).
41. Гавриїл Кременецький — митрополит Київський, українець, видає “Кодекс”, щоб мова українська щезла, бо вона “оскорбляє Господа Бога Христа”. Ректор Київської Могилянської Академії, архиєрей української греко-православної церкви Теофан Проко­по­вич перший особисто привітав Петра Пер­шого з перемогою під Полтавою і піддав дум­ку Петрові Першому, щоб він проголосив себе “всероссійським монархом”. Він створив “Ду­ховний Реґлямент”, в якому зазначив, що ко­ли священик під час сповіді почує щось ма­зепинське, тобто, “небогоугодне”, то має про це повідомити в “Тайную Канцелярію”, або в “Преображенський полк”. Вони, київ­ські ар­хи­єреї віри греко-православної, “рішу­че вели політику Катерини”, тобто, політику духов­но­го і тілесного мордування Народу Україн­ського, і Народ Український їм вірив, вірив, що так Христу Богові угодно. І коли б в ті часи був хоч маленький Український Мойсей, він би з ними, з архиєреями віри греко-пра­вославної повівся так, як повівся жидівський Мойсей в Єгипті з єгиптянином.
42. Митрополит Галицький (Львів) кон­фіс­кував, використовуючи чужих жандармів, наклад збірки народних пісень і переказів “Русалка Дністрова”, і знищив у церковному підвалі тому, що це був перший журнал, писаний українською мовою.
В 1903 році в Галичині греко-католицькі панотці звернулися до австрійської поліції, щоб вона заборонила читати “Кобзар” Та­раса Шевченка, бо “діяльність душпасторів утруднюється”. В 1912 році панотець Й. Кобилецький писав, що “Тарас Шевченко не є гідним пошани з боку греко-католиків”.
43. Коли Львівський університет хотів дати Іванові Франкові становище професора української мови і літератури, то українець (греко-католицький митрополит Сильвестр Сембратович (1836—1898 рр.) звернувся до поляка — намісника міста Львова, щоб він, маючи силу, не допустив Івана Франка на становище професора Львівського Універси­тету.
Іван Франко — світлочолий і велико­душ­ний каменяр, ідучи вулицями Львова, плакав. Він сльозами великої душі своєї зрошував святу Галицьку землю. Він палко любив рідний народ. Він не мав хліба для маленьких діточок своїх. Він був вигнаний з “Просвіти”. Він вичерпав із серця свого всі свої сили для рідного народу, а коли помер, “його тіло по­чорніло в польському поховальному заведен­ні” між тілами померлих львівських злодіїв, волоцюг, алкоголіків бездомних і всіми забу­тих.
“Невірство, атеїзм, крайня безбожність, яка ширилася від кілька десят літ між укра­їнською молоддю, це робота Івана Франка” (“Праця”, українська греко-католицька газе­та). Боротися за кращу долю народу, “це крайня безбожність”, а згноїти в церковному підвалі наклад журналу “Русалка Дністрова” тільки тому, що він писаний мовою укра­їн­сь­кою, це “подвиг правдивої віри християн­ської”.
44. І сьогодні дехто каже, що “це було давно, тепер наші панотці великі патріоти не відмовляються навіть панахиду відправити в честь Коновальця, коли їх добре попросити”. Погоджуюся, що між нашими панотцями є й добряги, але вони в дуже тяжкій ситуації. Їхні парафіяни такі національно несвідомі, що на патріотизм панотця дивляться, як на єресь, або партійну політику. Вони (наші панотці) в основному вірні духовні солдати Ватикану.
“Діти, викиньте своє українське серце на смітник, тут воно вам непотрібне”, так сьо­год­ні каже українській молоді їхній душ­пастор — отець Д. Ґресько в Клівленді, США, про що й повідомляє журнал “За Рідну Церк­ву” (офіційний бюлетень Комітету Оборони обряду і традицій української католицької церкви, серпень-вересень, 1966 р.).
Ні, діти, не слухайте панотця Д. Ґреська! Він для вас духовно чужа людина. Не вики­дайте свого українського серця на смітник, не викидайте! Ваше серце — ваше, вам його дала рідна ваша мама, бережіть його, і особливо бережіть в ньому святий вогонь української духовости, в ньому пломеніють ідеали Рідної Української Національної Віри. І за такі мої слова панотці звуть мене “крайнім безбож­ником”, “ідолопоклонником”, кажуть, що я воюю проти всього світу, о діти України! Краще воювати за волю Рідного Народу проти всього світу, ніж бути рабом усього світу!