Уявіть, шановний читачу, що людина, ось, наприклад, ви — це такий собі будиночок із безліччю кімнат, у яких живуть їх мешканці. І ось комусь — сторонньому, в усякому разі, не вам, спадає на думку — а що буде, якщо відселити деяких мешканців, навіть не питаючи власника будинку? Що буде, якщо препарувати душу людини?..Таємничий Препаратор почав свою справу. Разом з ним почав діяти і Хорт зі Табор — вроджений маг. Магам, як відомо, можна все, особливо коли в мага є Кореневе Заклинання Кари, проти якого безсилий будь-хто. Але… Але справа навіть не в тому, що його супротивник теж маг, він дуже могутній і вже мільйон років удосконалює свою магічну майстерність. Справа в тому, що…Спочатку був «Варан», потім «Мідний король», а зараз — «Магам можна все». Видавництво «Фоліо» презентує: третя книжка українською найпопулярніших майстрів фентезі Марини та Сергія Дяченків — це те, що варто читати.
Гаразд, хай не мільйон років, та все-таки дуже, дуже давно стояло містечко на березі моря. Мешканці його були бідні й годувалися з того, що віддавали свої будинки пожильцям. Пожильці — чужинці — з’являлися влітку, коли море було теплим і квітла магнолія; вони хотіли радості, й містечко, що приліпилось на краю найкрасивішого у світі парку, давало їм цю радість.
Мільйон років тому.
Двері крихітної вбиральні були щільно зачинені, тому що в кімнаті спав син; тут, між ванною та унітазом, було дуже тісно, квадратний метр потертих кахлів під ногами, квадратний метр облупленої стелі просто над головою, запасна вода в цинковому баку, маленьке дзеркало в бризках зубної пасти, у дзеркалі відбиваються два обличчя — одне проти другого, занадто близько, ніби за мить до поцілунку, і можна подумати, що співрозмовники — закохані, — якщо їм не дивитись в очі.
— …Ти розумієш, що після цих твоїх слів нічого в нас не може бути далі? Що я ніколи не зможу переступити через ці твої слова? Що це кінець?
— Що я такого сказала?
(Не виправдуватись! Тільки не виправдуватись. Це… жалюгідно).
— Що ти сказала?!
— Так, що я сказала? Чому ти…
Нема відповіді. Є двері, що хитнулися назовні й зачинилися знов.
Є вода в цинковому баку і нечисте маленьке дзеркало, що відбиває тепер уже одне, некрасиве, червоне, скривлене в риданнях обличчя.
Уже світанок, та жовтій лампочці під стелею на це плювати. Як літньому сонцю плювати на жінку, що скулилася на краєчку ванни. Хоч би що сталося — сонце вставатиме вчасно, і навіть якщо курортне містечко з усіма своїми мешканцями колись повалиться в море, сонце так само буде підійматись і спускатись, мільйон років…
— …Як ся має ваша сова?
— Сова поживає прекрасно, дякую вам…
Моя сова здохла п’ять років тому, але я відповів, як веліла мені ввічливість. Кажуть, сучасний ритуал привітання має коріння в давно забутому наріччі; у давнину вітання приблизно так і звучало: «Ком совва?»
Гість кивнув так задоволено, ніби життя моєї сови його справді щиро цікавило. Відкинувся на спинку напрочуд незручного крісла; зітхнув, роздивляючись мене з-під насуплених рідких брів.
На свої п’ятдесят дев’ять він мав не такий вже й поганий вигляд. Я знав, що маг він не вроджений, а призначений, що магічне звання він дістав, бувши вже сільським комісаром, і що на атестації йому завищили ступінь — дали третій замість четвертого.
І ще я знав, як він до мене ставиться.
— А як мається ваша сова, пане комісаре?
— Дякую вам, — відповів він повільно. — Чудово.
Я знав, що в той самий день, коли комісара призначено магом, усі околишні мисливці дістали замовлення на совеня. Немало совиних родин зазнало тоді тяжких утрат; з кількох десятків пташенят щойно спечений маг вибрав одного — і тепер моє питання та його відповідь наповнені були правдивим смислом, бо сова, яку дібрав комісар, виявилась хирявою і весь час хворіла.
Чи він неправильно за нею доглядав?..
Мовчання затягувалось. Нарешті комісар зітхнув повторно:
— Пане вроджений магу. Від імені комісаріату й поселян я радо передаю вам запрошення на свято врожаю, яке відбудеться в останній день жнив.
Я ввічливо нахилив голову. Комісар дивився на мене втомлено і якось зболено. Сова нам свідок, він не хотів іти до мене з поклоном; він сам щосили намагався поправити справу — останні три дні на небі знай з’являлись хмарки, безсилі, безплідні, холості. Він стояв посеред двору, він бурмотів завчені замовляння, він навіть плакав, певно, з безсилля… А потім подолав обридження й страх, сів у двоколку й поїхав до мене. У дорозі розвертав голоблі не раз і не два, і вертався, і розвертався знову — і от сидить тепер, дивиться мружачись мені в очі. Чогось чекає, наївний.
— Красно дякую, — сказав я проникливо. — Обов’язково прийду.
Комісар ковтнув слину; він мав сформулювати прохання, і я з утіхою дивився, як він мучиться.
— Пане вроджений магу… — таки вимовив він. — Дозвольте звернути вашу увагу на посуху.
— Як-як? — перепитав я з ласкавим осміхом.
— На посуху, — насилу повторив комісар. — Ось уже майже місяць не було дощу… тим часом стан проростів… викликає побоювання. Поселяни бояться, що свято врожаю… затьмариться.
Він замовкнув і вп’явся очима мені в перенісся; я усміхнувся ширше:
— Сподіваюсь,
Комісар пожував губами:
— Що ви, що ви… Ні в якому разі. Безперечно, це стихійне лихо має природну… немагічную натуру. Однак ще трохи — і можна дожидати неврожаю, рівного хіба що лиху тридцятирічної давнини, ви, певно, не пам’ятаєте…
В останніх словах показались тонкі запобігливі нотки. Ще трохи — і він скаже мені «синку»… або, чого доброго, «внучку»!
