Колись тут висіли штори, а он там були картини, квіти й книжки. На дивані спав кіт на ім’я Кастор. Палали свічки, чувся шепіт, дзвеніли келихи, повні вина, лунала музика. На стіні зливались у танці дві тіні. Одна висока, друга — неймовірно прекрасна. Колись у цій кімнаті панувало кохання.
Він притиснув скам’янілі кулаки до палаючих очей.
Месьє Одинак марно намагався ковтнути клубок у горлі, стримуючи сльози. Було важко дихати, спина пашіла жаром та болем.
Коли ковтати стало легше, месьє Одинак встав і розчинив вікно. Пахощі із внутрішнього двору заполонили кімнату.
Духмяна зелень із маленького садочка Голденберга. Розмарин та чебрець, змішані з масажними оліями, з якими чаклує китаєць Че, сліпий цілитель-подолог і такий собі
Та месьє Одинак не дозволяв цим ароматам схвилювати себе. Він опирався їхнім чарам. Майстерно уникав усього — запахів, мелодій, краси довкола, — що могло хоч якось викликати в нього сум.
Із комірчини поряд з порожньою кухнею він приніс мило і воду та заходився мити дерев’яний стіл.
Він відганяв од себе спогади, але перед очима поставав майже розмитий образ, в якому він сидить за цим столом разом із
Він мив, шкріб, та з усієї сили намагався не думати про те, що ж йому робити тепер, коли він відчинив двері до кімнати, де були поховані його кохання, його мрії, його минуле.
Месьє Одинак приніс вузький стіл до дверей, протягнув його крізь спустошений стелаж, повз чарівні паперові гори, дістався сходів і далі, коридором, поніс його до квартири.
Він саме збирався постукати, аж раптом почув якийсь дивний звук.
Здавлені ридання, мов крізь подушку.
За зеленими дверима хтось плакав.
То була жінка. І вона плакала так, наче хотіла, щоб жодна жива душа цього не почула.
— Вона була одружена із Самі-Знаєте-Ким, з месьє Ле П.
Ні, він не знав. Месьє Одинак не читав плітки у паризьких газетах.
Якось, одного чудового дня, мадам Катрін Ле П.-Самі-Знаєте-Хто припізнилася додому з мистецької агенції свого чоловіка, де вона працювала у рекламному відділі. Виявилося, що її ключ більше не підходив до замка, на сходах стояла валіза, а зверху лежали документи на розлучення. Її чоловік виїхав у невідомому напрямку, прихопивши із собою старі меблі та нову жінку.
У Катрін, яка скоро стане колишньою дружиною Ле-Брудної-Свині, не було нічого, крім одягу, в якому вона увійшла в їхнє сімейне життя. А ще усвідомлення того, що було дуже наївно сподіватися від свого колишнього коханого порядного ставлення після їхнього розлучення та вважати, що вона знає свого чоловіка достатньо, щоб не чекати від нього несподіванок.
— Типова помилка, — безапеляційно проголосила мадам Бернар, господиня будинку, попихкуючи люлькою. — Найкраще пізнаєш свого чоловіка лише після того, як він тебе покине.
Месьє Одинак уперше зустрів жінку, яку так бездушно випхали з її власного життя.
Він прислухався, як вона раз у раз схлипувала, розпачливо намагаючись притлумити ридання, мабуть, руками або кухонним рушником. Може, не варто зараз лізти їй на очі та бентежити? Він вирішив спершу принести вазу й стілець.
Месьє Одинак навшпиньках снував туди-сюди між своєю та її квартирами. Він знав, яким підступним може бути цей помпезний старий будинок, де жахливо скрипів паркет, де були не стіни, а нещодавно встановлені тоненькі перегородки, у яких ховалися вентиляційні канали, які радше слугували мегафонами.
Коли він мудрував над складанням пазлу із 18 000 шматочків у вигляді карти світу в порожній вітальні, звуки життя інших жителів долинали до нього просто крізь стіни будинку.
Суперечка Голдбергів. (Він: «Ти можеш хоч раз..? Чого ти..? Хіба я не..?» Вона: «Ти завжди… Ти ніколи… Я хочу, щоб ти…») Він пам’ятав їх іще молодятами. Тоді вони часто сміялися разом. Потім у них з’явилися діти — і батьки віддалилися одне від одного, як континенти.
Він чув, як інвалідне крісло-каталка Клари Віолет котиться по дерев’яній підлозі, наїжджає на краї килима й пороги. Він пам’ятав цю піаністку юною дівчиною, яка ще могла танцювати.
Він чув, як Че і молодий Кофі куховарили. Че щось перемішував у горщиках. Чоловік був сліпим від народження, але запевняв, що може бачити світ за допомогою запахів, які лишають за собою людські почуття й думки. Че міг відчути, чи в кімнаті кохали, чи просто жили, чи лаялися.
Щонеділі месьє Одинак також чув, як мадам Бомм разом з усім клубом вдів хіхікали, мов дівчиська, з непристойних книжок, які він крадькома тицьнув їм поза спинами їхніх нудних, лицемірних родичів.
Фрагменти життя, підслухані в будинку номер 27 на вулиці Монтаньяр, нагадували морські хвилі, що з плюскотом набігають на берег тихого острова месьє Одинака.
