Юджинів гість підозріливо зазирнув у дверний отвір таксидермічної/метамфетамінової халупи без вікон, залитої голим світлом лампочки на стелі: мензурки, мідна труба, вкрай складна й нашвидкуруч зліплена мережа з вакуумних помп, трубочок, пальників і старих ванних кранів. Огидні пам’ятки про таксидермічне підприємництво — як-от консервований у формаліні ембріон пуми й коробка для риболовецьких снастей із прозорого пластику, повна різноманітних скляних очей — створювали враження лабораторії Франкенштайна.
— Та заходь, не сци, — не вгавав Фариш, обійшовши коло. Він відпустив Ґам, схопив Лояла ззаду за сорочку й водночас підштовхнув і кинув його крізь двері лабораторії.
Юджин знервовано рушив слідом. Його гість — мабуть, звиклий до подібної різкої поведінки від брата Долфуса — наче не переймався, проте Юджин надто добре знав Фариша, тож розумів, що його гарний настрій вартий тривоги.
— Фарше, — скрегочучи зубами, застеріг він. — Фарше.
Усередині на темних полицях вишикувалися скляні слоїки з хімікатами й ряди пляшок з-під віскі з відірваними етикетками, наповнених якоюсь темною рідиною, що Фариш її застосовував у лабораторії. Денні з парою гумових рукавиць для миття посуду сидів на перевернутому пластмасовому відрі й тицяв усіляку всячину якимсь дрібним інструментом. Позаду булькотіла скляна фільтрувальна колба; а з тьмяних кроков зорило опудало чорноголового яструба, що наче збирався кинутися вниз і напасти. Також на полицях можна було побачити прикручених до необроблених дерев’яних щитів великоротих окунів, індичі лапки, лисячі голови, домашніх котів — від дорослих самців до дрібних кошенят — дятлів, змієшийок і наполовину зашиту смердючу чаплю.
— Я тобі шо скажу, Лояле. Мені хтось приніс був
Покусуючи ніготь великого пальця, Юджин прослизнув усередину й зиркнув Лоялові через плече, ніби перший раз Лояловими очима сприймаючи набитих кошенят, кривошию чаплю зі зморщеними, наче черепашки каурі, очницями.
— Це для його опудал, — гучно мовив він, коли відчув, що погляд Лояла затримався на рядах із пляшками з-під віскі.
— Господь хоче, щоб ми любили Його царство, охороняли його й пасли його в себе під ногами, — сказав Лоял, роздивляючись похмурі стіни, які серед смороду, туш і тіней були наче прочинені двері самого Пекла. — Ви вже пробачте мені, як не відаю, чи значить це, шо то є правильно сідлати їх і набивати.
У кутку Юджин помітив гору журналів «Гастлер». Фотографія на верхньому викликала нудоту. Він узяв Лояла за плече.
— Ходімо, — мовив він, бо не знав, що Лоял скаже чи зробить, якщо побачить ту світлину, а біля Фариша поводитися хоч якось непередбачувано — вкрай немудре рішення.
— Ну, — озвався Фариш, — не знаю, в чім ти там маєш рацію, Лояле. — Юджин із жахом побачив, що Фариш нахиляється над своїм алюмінієвим робочим столом і — відкинувши волосся собі на плечі — через скручену купюру занюхує білу доріжку чогось, у чому Юджин упізнавав наркоту. — Ти мені вибач. Та чи я помилюся, як припущу, шо ти б гарний товстенький стейк-тібоун з’їв не повільніше за мого осьо брата?
— А шо то? — поцікавився Лоял.
— Порошок від головного болю.
— Фариш у нас має інвалідність, — монотонною підказкою допоміг Денні.
— Жахіття, — м’яко мовив Лоял до Ґам, яка зі своїм слимацьким поповзом лиш тепер спромоглася дочовгати від кузова фургона до дверей. — Украй страшну науку дають вашим дітям тілесні болещі.
Фариш відкинув волосся й випростався за столом, гучно шморгнувши носом. Хоч він єдиний із сім’ї збирав соцдопомогу за інвалідність, йому не було до вподоби, щоб його лихо згадували в одному реченні з Юджиновим спотвореним обличчям, а з вагомішими Кертісовими проблемами — і поготів.
— Щира правда, Лойле, — погодилася Ґам, скрушно похитуючи головою. — Господь милосердний уже й так підкинув мені на долю такі страхіття. І рак, і артрит, і цукровий діабет, і ото-во… — Вона вказала на ніби гнилий чорно-фіолетовий струп на шиї завбільшки з четвертак. — Отут старій Ґам мусили вени чистити, — заклопотано розповідала вона, вигинаючи шию набік, щоб Лоял міг краще роздивитися. — От прямо сюда запхали кететер, прямо там, бачте…
— Ви о котрій нині риштуєтеся народ відроджувати? — радісно запитав Денні, притискаючи пальцем ніздрю і випрямляючись після власної дози порошку від головного болю.
— Нам уже тра йти, — нагадав Юджин Лоялові. — Ходім.
— А далі, — продовжувала свою оповідь Ґам, — вставили ту як-там-її кулю мені тут у вени шиї і…
— Ґам, йому вже йти пора.
Ґам реготнула й схопила поцяткованою чорним долонею довгий рукав білої сорочки Лояла. Вона тішилася тим, що виявила такого тактовного слухача, й не збиралася його так легко відпускати.
