Далі вони різко повернули на Волтголл-стріт. Широкі фронтони ґонтового вікторіанського будинку містера Ліллі летіли на них під кутом сорок п’ять градусів, ніби то якийсь будинок-човен накренився на мілині на зеленому насипі. Гаррієт віддалась імпульсу, що проніс її через поворот, і, пролітаючи за інерцією, легко, на кілька секунд відчула, як поруч, з хмаринок ніжно-рожевої барви, що величезними наносами спадали із заґратованої веранди, пряно й зникомо буяють пахощі повзучих троянд містера Ліллі, а тоді знову шалено закрутила педалі, виїжджаючи на Мейн: дзеркальна галерея з білими фасадами й колонами під щедрим світлом, що довгими величними перспективами зводиться до площі, — де в тьмяній лавандовій далині на тлі глибокої синьої ґази небес дибилися благенькі решітки й штахети естради та трельяжу — повний спокій, наче залита контражурним світлом мізансцена в шкільній виставі («Наше місто»), якщо не враховувати двох чоловіків у білих сорочках і темних штанах, які крокували туди-сюди, розмахували руками, кланялися й вигиналися назад, щоб на ходу крикнути, перетинали шлях один одному по центру й розходились на всі чотири кути, формуючи хрест. Усе це вони робили з неабияким ентузіазмом, наче пара ведучих аукціону, з підсиленими ритмічними закликами, що зустрічалися, зіштовхувалися й роздиралися на два окремі голоси — недорікий бас Юджина Ретліффа й високий істеричний контрапункт молодшого чоловіка: закутня гугнявість, гострообщипані «й» та «і» горянина.
«…твоя мамця…»
«…твій татко…»
«…твоє бідне дитятко в землі…»
«Хочеш мені сказати, що вони підносяться?»
«Хочеш мені сказати, що вони встануть знову?»
Поки Юджин Ретліфф тупотів ногою й плескав у долоні так, що той масний моток сивого «качачого хвоста» відстовбурчився й упав йому на обличчя, розвихрений молодик скинув руки догори й погнався в танець. Він увесь трусився; біле волосся шарпалося, ніби крізь усе його тіло тріщав електричний струм, що світився в очах, наїжачував волосся, дриґав ним по всій естраді у відвертих конвульсіях.
«…Я хочу викрикувати про це, як у біблійні часи…»
«…Кричи гучно, щоб Диявол бісився…»
Площа була майже зовсім безлюдна. На вулиці навпроти стояло кілька дівчаток-підлітків, які нервово хихотіли. У дверях свого ювелірного магазину стояла місіс Мірей Еббот, біля магазину інструментів у машині з опущеними вікнами сиділа й спостерігала за цим дійством якась сім’я. Камінчик рубінового кольору у священника Ретліффа на мізинці (який він злегка відставив від тоненького, як олівець, мікрофона, наче тримав філіжанку чаю) вихопив проміння заходу сонця й спалахнув насиченим багрянцем.
«…Тут, у наші Останні дні…»
«…Ми проповідуємо цю Книгу, як у Давнішні часи».
Гаррієт побачила пікап («ЦЕЙ СВІТ — НЕ ДІМ МЕНІ!») і з досадою відзначила, що кузов порожній. Там лежав тільки обшитий вінілом підсилювач, схожий на дешеву валізу.
«Ой, скільки ж часу вже минуло, відколи хтось із вас тут востаннє…»
«…читав свою Біблію…»
«…ходив до Церкви…»
«…ставав на коліна, мов маленьке дитя…»
Гаррієт смикнулася, бо помітила, що Юджин Ретліфф дивиться просто на неї.
«…бо мислити похітливо це
«…мислити мстиво це
«…бо Хтивість Тілісна це
— Тілесна, — радше механічно виправила Гаррієт.
— Що? — запитав Гелі.
—
«…бо покара за гріх це
«…бо брехня диявольська це
Гаррієт зрозуміла, що вони прорахувалися, коли підійшли надто близько, та зараз вдіяти уже було нічого. Гелі стояв і витріщався, роззявивши рота. Вона штурхнула його під ребра.
— Ходімо, — шепнула Гаррієт.
— Що? — запитав Гелі, витираючи рукою липке чоло.
Гаррієт скосила очі набік, мовляв, «ходімо». Без зайвих розмов вони обернулися й чемно покотили свої велосипеди, доки не зникли за рогом.
— Але де ж ті змії? — тужливо запитав Гелі. — Ти ж ніби казала, що вони в пікапі.
— Напевно, коли містер Даял поїхав, вони їх занесли назад у будинок.
— Поїхали, — сказав Гелі. — Треба забиратися звідси швидко, доки ті не закінчили.
