Мертва зона полностью

— От і беріться до нього, — сказав той. — Ну й люблю ж я добре чілі! Хоч моя виразка від нього просто казиться. А я їй: є, виразко, іди ти знаєш куди… І наминаю.

Вони якусь хвилю мовчали. Джонні їв чілі, Беннермен з цікавістю роздивлявся на нього. Звісно, цей Сміт міг заздалегідь дізнатися про те, що він має собаку, якого звуть Рудик. І навіть про те, що Рудик старий і майже сліпий. Підемо далі: якщо він знав Катрінине ім’я, то цілком міг укинути оте непевне «начебто Кеті, але не зовсім так» просто задля більшої переконливості. Але навіщо? А чим пояснити оте дивне відчуття, яке пронизало його, коли Сміт торкнувся його руки? Ні, якщо це й фокус, то з біса майстерний.

Вітер надворі завивав усе дужче й, здавалося, розхитував невеличку будівлю. Сніг геть заліпив вікна кегельбану на тому боці вулиці.

— Чуєте? — мовив Беннермен. — Тепер, мабуть, до ранку не вщухне. От і вірте після цього, ніби зими пом’якшали.

— Ви щось знайшли? — спитав Джонні. Якісь предмети, що належали злочинцеві?

— Сподіваємося знайти, — сказав Беннермен, та одразу ж із сумнівом похитав головою. — Але надія на це мала.

— Поясніть мені.

Беннермен розказав усе до ладу. Початкову школу й бібліотеку розділяє міський парк. І коли комусь із учнів була потрібна для самостійної роботи якась книжка, вони звичайно йшли туди навпростець. Учитель давав спеціальний квиток, а в бібліотеці, відпускаючи учня назад, робили на тому квитку свою позначку. Майже посеред парку є неглибока улоговинка. На її західному краю стоїть оркестрова естрада, а в самій улоговинці — десятки зо два лав, де звичайно сидять слухачі концертів, а восени — футбольні вболівальники, що збираються там на свої зустрічі.

— Ми гадаємо, що злочинець сидів на лаві й чекав, поки якась дівчинка піде повз те місце сама. З жодного краю парку побачити його не могли. А стежка проходить північним схилом улоговинки, недалеко звідти. — Беннермен скрушно похитав головою. — Треба ж було й ще такому статися, щоб і оту першу жінку, Елму Фречет, він теж убив там, просто на естраді. Уявляю собі, як мене мерзитимуть на зборах виборців у березні… якщо я тільки вдержуся до березня. Я, звісно, можу показати їм свою доповідну записку міському управителеві з проханням дати людей, які б патрулювали в парку в години шкільних уроків. Хоча, коди я її писав, мені й на думку не спадав той убивця, як перед богом кажу. І в найстрашнішому сні не міг припустити, що він знов повернеться на те місце.

— То що, ваше прохання відхилили?

— Не знайшли на це коштів, — відказав Беннермен. — Вони тепер, звісно, скинуть усе на муніципальну раду, а ті вже якось потраплять обернути це знов-таки проти мене, тим часом як могила Мері Кейт Гендрасен заростатиме травою і… — Він на хвилю замовк, наче ті слова душили його.

Джонні співчутливо дивився на його похилену голову.

— Та й навряд би це щось зарадило, — провадив Беннермен уже рівнішим тоном. — Здебільшого ми відряджаємо на патрулювання жінок, а тому бахуряці, на якого ми полюємо, здається, байдуже, скільки їм років.

— То ви певні, що він чекав на лаві?

Беннермен був певен. Біля лави знайшли дванадцять свіжих сигаретних недокурків, ще чотири знайшли за естрадою і там-таки — порожню пачку. На жаль, злочинець курив «Мальборо» — одну з найпоширеніших у країні марок сигарет. Целофанову обгортку піддали експертизі, але жодного відбитка пальців не виявили.

— Жодного відбитка? — перепитав Джонні. — Дивно, правда ж?

— Чому ви так вважаєте?

— Ну, неважко здогадатися, що вбивця був у рукавичках, хай навіть і не думав про відбитки, а просто від холоду… Але ж продавець…

Беннермен посміхнувся.

— Ви непогано метикуєте в цьому ділі. Одначе ви не курець.

— Ні, — визнав Джонні. — Колись в університеті трохи покурював, та після катастрофи зовсім не курю.

— Пачку звичайно тримають у нагрудній кишені. Витяг, узяв сигарету, засунув пачку назад. Якщо ви в рукавичках, то нових відбитків ви не залишаєте, а ті, що були, зітруться. Зрозуміли? Крім того, ви не врахували ще одного, Джонні. Знаєте чого?

Джонні подумав і сказав:

— Пачку могли просто витрусити з блока. А блоки пакує машина.

— Точно, — підтвердив Беннермен. — Казанок у вас таки варить.

— А торговельний ярлик на пачці чий?

— Штату Мен.

— Отже, якщо вбивця і той курець — одна особа… — замислено мовив Джонні.

Беннермен знизав плечима.

— Звісно, теоретично це може бути й не так. Але я намагався уявити собі, хто ще холодного зимового ранку став би так довго сидіти на парковій лаві — він же встиг викурити кільканадцять сигарет, — і нікого іншого уявити я не зміг.

Джонні відсьорбнув чаю.

— І ніхто з дітей, що проходили парком, нічого не бачив?

— Нічого, — сказав Беннермен. — Я сам поговорив з усіма школярами, що ходили вранці до бібліотеки.

— Оце куди важче збагнути, ніж те, що на пачці не лишилося відбитків. А вас воно не дивує?

— Не так дивує, як жахає. Ви тільки подумайте; він сидить там і чекає, поки з’явиться дитина — дівчинка, — і то сама. Коли йдуть двоє чи кілька дітлахів, він чує їх здаля. І щоразу ховається за естрадою…

— А сліди? — спитав Джонні.