— У шістнадцять років він прийшов до мене й спитав, чи не можна йому служити в поліції на півставки. Сказав, що змалку тільки про це й мріяв. Мені він одразу припав до душі. І я взяв його робити всяку дрібну роботу в конторі, а платив з власної кишені. Платив, як ви розумієте, скільки міг, але він ніколи на те не нарікав. Такий хлопчина, що й задарма ладен був працювати. За місяць до закінчення школи він подав заяву з проханням перевести його на повну ставку, але ми на той час не мали вакансій. Тоді він найнявся на бензоколонку Донні Хеггара, а вечорами їздив на лекції з поліційної справи до університету в Горем. Здається, місіс Додд і тут намагалась йому завадити, бо не хотіла лишатися сама, але цього разу Френк поставив на своєму… І я його підтримав. Ми взяли його на службу в липні сімдесят першого, і відтоді він тут… І ось тепер ви мені таке кажете, а я як подумаю, що Катріна була там учора вранці й пройшла майже поруч того… хто б він не був… то це для мене такий жах, щось ніби кровозмішення. Френк часто бував у нашому домі, їв з нами за одним столом, разів зо два ми навіть залишали на нього малу Каті… а ви мені кажете…
Джонні обернувся до нього. Беннермен зняв окуляри й знов утирав очі.
— Якщо ви й справді здатні все те прозирати, мені вас жаль. Бог створив вас якимсь виродком, наче оте теля з двома головами, що я колись бачив на ярмарку.
Ви вже даруйте. Я розумію, що сказав казна-що.
— У Біблії говориться, що бог любить усі свої створіння однаково, — промовив Джонні. Голос його злегка тремтів.
— Та вже ж, — кивнув Беннермен і потер перенісся, де червоніли сліди від окулярів. — Тільки в чудний спосіб він це виявляє, правда ж?
Хвилин через двадцять задзвонив телефон, і Беннермен схопив трубку. Озвався кількома словами, а потім довго слухав. І ніби старів на очах. Нарешті поклав трубку і якийсь час мовчки дивився на Джонні.
— Дванадцятого листопада сімдесят другого року, — сказав він. — Студентка. Її знайшли за містом біля шосе. Енн Саймонс. Зґвалтована й задушена. Двадцять три роки. Проби сперми не брали. І все-таки це не доказ, Джонні.
— Не думаю, що вам особисто потрібні ще якісь докази, — мовив Джонні. — Викладіть йому те, що ви маєте, і він зізнається.
— А що, як ні?
Джонні пригадалось оте привиддя на естраді в парку. Навально вдарило в свідомість, мов шалений смертоносний бумеранг. Тріск роздертої тканини. І біль, солодкий біль, що враз нагадував про муку від прищіпки, біль, який підтверджував усе.
— Примусьте його спустити штани, — сказав Джонні.
Беннермен здивовано глипнув на нього.
У вестибюлі все ще ниділи репортери. Певно, навіть якби вони й не сподівалися на скору розв’язку чи бодай якийсь несподіваний поворот, то однаково нікуди б не поділися. Всі дороги з міста були завалені снігом.
Беннермен і Джонні мусили вибиратися надвір крізь вікно службової комори.
— Ви певні, що дієте належним чином? — насилу і спитав Джонні, бо вітер видирав з губ слова й відносив їх геть. Знову боліли ноги.
— Ні, — щиро признався Беннермен. — Але вважаю, вам слід при цьому бути. Хай він подивиться вам у вічі, Джонні. Ходімо. Тут недалеко, всього два квартали.
Вони рушили вперед — дві темні постаті в каптурах і чоботах серед снігової заметілі. Під курткою шерифа був пістолет. Наручники він пристебнув до пояса. Не пройшли вони й півкварталу по глибокому снігу, як Джонні закульгав на обидві ноги, хоча й мужньо мовчав.
Та Беннермен це помітив. Вони спинилися в затишку під дверима місцевого відділення «Вестерн авто».
— Що з вами, друже?
— Та нічого, — відказав Джонні.
Тепер починала боліти й голова.
— Де там нічого. Ви ступаєте так, наче у вас ноги переламані.
— Коли я вийшов з коми, довелось їх оперувати. М’язи атрофувалися. Почали танути, як сказав доктор Браун. І зв’язки геть одібрало. То все, що могли, підлатали синтетикою.
— Як отому за шість мільйонів, еге?
Джонні подумав про акуратний стосик лікарняних рахунків у верхній шухляді буфета в батьковій вітальні.
— Щось схоже на те. І коли я надто довго на ногах, вони ніби клякнуть. Ото й тільки.
— Хочете, повернемось?
Ще б пак. Повернутися додому й викинути з голови всю цю бісову мороку. А ще краще було й не приїздити. Не мій це клопіт, його. От хай би й сушив собі мізки, замість варнякати про теля з двома головами.
— Ні, все гаразд, — сказав Джонні.
Вони відійшли від дверей, і вітер підхопив їх, намагаючись покотити назад безлюдною вулицею. На превелику силу вони продиралися вперед крізь притінене снігом сяйво потужних вуличних ліхтарів, які начебто теж хилились од вітру. Потім звернули у бічну вуличку, і через п’ять будинків від рогу Беннермен зупинився перед типово новоанглійською чистенькою двоповерховою коробкою. Як і інші будинки навколо, вона була темна й наглухо зачинена.
— Тут, — мовив Беннермен якимсь дивним безбарвним голосом.
Вони подолали наметені перед ґанком кучугури й піднялися східцями.
