Щодо другого варіанта. А що, як більш нічого розкопати не пощастить? Коли Стілсон справді націлився дуже високо, — а судячи з його дій, це так, — він уже напевне позамітав усі сліди. І ще одне: бруд у кутку стає брудом тільки з подачі преси, а преса прихильна до Стілсона. Він знає, як їй догодити. Коли б усе це діялося в романі, я б сам став приватним детективом і зібрав проти нього „вбивчі докази“, але біда в тім, що я не знаю, з якого боку до цього підступитися. Здавалося б, моя здатність „читати“ людей і знаходити загублені речі має, як казав Сем, дати мені фору. От якби розвідати щось про Ленкта, тоді діло пішло б. Хоч навряд чи до цього причетний сам Стілсон — на такі справи в нього є Санні Еллімен. Та й, попри всі мої підозри, я не так уже певен, що Едгар Ленкт, коли його вбили, усе ще йшов Стілсоновими слідами. Тож я можу затягти зашморг на шиї Санні Еллімена, але аж ніяк не похитнути Стілсона.
Отже, й другий варіант
Часом зринає і така маячна думка: а може, зачепити його на гачок з допомогою наркотиків, як отого типа, котрого грав Джін Гекмен у „Французькому зв’язковому 2“, або ж зробити з нього психа, підмішавши ЛСД в „Доктор Пеппер“[57] чи що він там п’є. Але все це дуже скидається на дешевий детектив. Бредня собача в дусі Гордона Лідді[58]. Переді мною стоїть справа такої ваги, що про цей „варіант“ не варто й говорити. А чи не зміг би я викрасти Стілсона? Зрештою, він же всього-на-всього член палати представників. Що ж до наркотиків, то ще де б я взяв героїн чи морфій, хоча ЛСД міг би дістати скільки завгодно, просто тут, в управлінні громадських робіт Фінікса, у Леррі Макнотона. Він має таблетки на всі випадки життя. Але припустімо (коли можна припускати неприпустиме), що від ЛСД Стілсон не зсунеться з глузду, а тільки приємно чманітиме?…
Підстрелити, покалічити його? Може, потраплю, а може, й ні. Мабуть, при зручній нагоді, як, приміром, отоді в Трімбуллі, й потрапив би. Припустімо, що так. Справді, після замаху в Лорелі Джордж Уоллес перестав бути реальною політичною силою. А з другого боку, Рузвельт провадив свої кампанії, сидячи в інвалідному кріслі, і це навіть давало йому певні переваги.
Залишається одне: вбивство, „мокре діло“. Тут уже повна гарантія. Труп не може балотуватися на президента.
Та чи спроможусь я спустити курок?
А як і спроможусь, то що мене чекатиме потім?
Як співає Боб Ділан, „кохана, навіщо такі запитання?…“»
У блокнотах було й багато інших записів та нотаток, але найважливіше з того Джонні старанно виписав на окремому аркуші і обвів рамочкою:
«Припустімо, що вбивство залишиться єдиною радою. І припустімо, що я спроможуся спустити курок. Усе одно, вбивство — це хибний спосіб. Убивство — хибний спосіб. Хибний спосіб. Має бути якийсь інший вихід. Хвалити бога, часу в мене ще багато».
Та Джонні помилявся.
На початку січня 1978 року, невдовзі після того, як у Гайяні, на загубленій у джунглях злітно-посадочній смузі, було вбито конгресмена з Каліфорнії Лео Райяна, Джон Сміт виявив, що часу в нього зовсім обмаль.
26 грудня 1978 року о пів на третю дня Бад Прескотт обслуговував високого на зріст молодого чоловіка, вже трохи сивуватого, з виснаженим обличчям і набіглими кров’ю очима. Того першого дня після Різдва робота Бада й ще двох продавців магазину спортивних товарів на Четвертій вулиці у Фініксі полягала переважно в обміні передсвяткових покупок — але цей чоловік прийшов щось придбати.
Він сказав, що йому потрібна добра гвинтівка, легка, з ковзним затвором. Бад запропонував кілька зразків. Біля прилавка спортивної зброї більш нікого не було: коли вже людина купувала до Різдва якусь зброю, то дуже рідко виявляла бажання замінити її.
Покупець уважно оглянув усі зразки й зрештою спинив свій вибір на «ремінгтоні-700», дуже гарній гвинтівці калібру 0,243 дюйма з далеким точним прицілом і м’яким відбоєм. Він вписав у паспорт своє ім’я та прізвище — Джон Сміт, — і Бад подумав: «Так я тобі й повірив». Заплатив «Джон Сміт» готівкою, двадцятидоларовими купюрами, діставши їх просто з туго набитого гамана. Потім узяв з прилавка гвинтівку. Бад із значливим натяком сказав, що на бажання покупця в магазині безплатно випалюють на прикладі його ініціали. Та «Джон Сміт» лише заперечливо похитав головою.
Коли «Сміт» виходив з магазину, Бад побачив, що він помітно накульгує. В разі потреби, подумалось йому, впізнати цього дивака буде за іграшку: і кульгає он як, і вся шия в рубцях.
