У гостросюжетному романі відомого американського письменника Стівена Кінга неймовірна, фантастична доля героя, що внаслідок тяжкої травми мозку став екстрасенсом, зображена на тлі реальних політичних подій в Америці 70-х років.
На той час, як Джон Сміт закінчив університет, він геть забув про лиху пригоду в січні 1953 року, коли впав головою на лід. Власне, він майже не пам’ятав її вже тоді, як закінчував школу. А його батько й мати взагалі не знали про той випадок.
Дітвора каталася на розчищеній ковзанці на Круглому ставку в Даремі. Великі хлопці грали в хокей старими, обмотаними липкою стрічкою ключками, прилаштувавши замість воріт два плетені коші від картоплі. Менші, як ведеться з незапам’ятних часів, крутились навколо — ноги в них кумедно підтиналися, з ротів у морозяне, градусів на двадцять, повітря вихоплювались клубочки пари. Край ковзанки горіли масним, кіптявим полум’ям дві автомобільні шини, і неподалік, наглядаючи за своїми чадами, сиділо кілька батьків. Доба мотосаней була тоді ще далеко попереду, і люди радніше дихали свіжим зимовим повітрям, ніж бензиновим чадом мотора.
Джонні, несучи ковзани через плече, прийшов на ставок від батьківського дому навпроти, по той бік Паунел-лайн. У свої шість років він уже непогано катався на ковзанах. Не так добре, щоб грати з більшими хлопцями в хокей, але впевнено виписував кола довкруг інших першокласників, які безладно вимахували руками, ледь утримуючи рівновагу, й раз по раз гепалися задками на лід.
Він поволі їхав краєм ковзанки, мріючи навчитися ковзати задом наперед, як Тіммі Бенедікс, і прислухаючись до таємничого стугону й потріскування вкритої снігом криги обіч себе, до вигуків хокеїстів, до гуркоту суховантажної автоцистерни, що їхала через міст до гіпсового заводу в Лісбон-Фолзі, до гомону розмови дорослих. Чудово було жити на світі того ясного й морозяного зимового дня. Усе в Джонні було гаразд, ніщо його не тривожило, нічого не хотілося… ось хіба тільки навчитися ковзати задом наперед, як Тіммі Бенедікс. Поминаючи вогнище, він побачив, як ті кілька дорослих чоловіків передають один одному пляшку зі спиртним.
— Дайте і мені ковтнути! — гукнув він до Чака Спайєра, вдягненого у простору сукняну куртку та зелені фланелеві штани.
Чак вискалив зуби.
— Ану, катай звідси, малий! Онде матуся тебе кличе.
Шестирічний Джонні Сміт з усмішкою поїхав далі. З того боку, де понад ставком проходила дорога, він побачив і самого Тіммі Бенедікса, що спускався схилом у супроводі свого батька.
— Тіммі! — гукнув Джонні. — Диви-но!
Він повернув і незграбно поїхав задом наперед. Не подумав навіть, що їде просто туди, де грають у хокей.
— Гей, малий! — крикнув хтось. — Ану, з дороги!
Джонні не почув. Він
Він зачудовано поглянув униз, щоб побачити, як ковзають його ноги.
Повз нього зі свистом пролетіла стара, побита, із щербатими краями шайба — він того не помітив. За шайбою стрімголов, нічого не бачачи перед себе, мчав один з великих хлопців, не дуже вправний ковзаняр.
Чак Спайєр збагнув, що зараз станеться лихо. Він підхопився на ноги й заволав:
Джонні підвів голову, і в ту ж мить незугарний хокеїст усією своєю вагою — добрих фунтів сто шістдесят — з розгону підбив його.
Безпорадно розкинувши руки, Джонні злетів у повітря. А наступної миті голова його вдарилась об лід, і він поринув у чорну темряву.
Потім йому розказали, що він знепритомнів. А він пам’ятав тільки оту дивну думку, що билася в голові, а тоді раптом погляд угору — і коло облич над ним — наполоханих хокеїстів, стривожених дорослих, цікавої малечі. Дурнувата усмішка Тіммі Бенедікса. Чак Спайєр, що підтримував його, Джонні.
Чорна крига. Все чорне.
— Як ти? — спитав Чак. — Джонні… ти цілий? Це ж чистий жах, як він тебе двигонув.
— Усе чорне, — здавлено мовив Джонні. — Чорна крига. Більш не заряджайте його, Чаку.
Чак злякано подивився навколо, тоді знову поглянув на Джонні. Легенько торкнувся великої гулі, що набрякла в хлопчика на голові.
— Шкода, — сказав незугарний хокеїст. — Я ж його навіть не бачив. Малим не місце там, де грають у хокей. Таке правило. — Він розгублено озирнувся, шукаючи підтримки.
— Джонні… — покликав Чак. Йому не подобалися хлопчикові очі. Вони були тьмяні й відчужені, далекі й холодні. — З тобою все гаразд?
— Більш не заряджайте його, Чаку, — повторив Джонні, сам не тямлячи, що каже, й думаючи тільки про кригу — чорну кригу. — Вибух… Кислота…
— Може, відвести його до лікаря? — обернувся Чак до Білла Гендрона. — Верзе казна-що.
— Зажди, хай оговтається, — порадив Білл.
Вони дали Джонні оговтатись, і в голові у нього справді проясніло.
— Усе гаразд, — пробурмотів він. — Пустіть, я встану.
Тіммі Бенедікс і досі дурнувато посміхався, бісів поганець. І Джонні вирішив, що втре Тіммі носа. На кінець тижня виписуватиме круг нього хіба ж такі кола… І вперед, і назад.
— Іди-но посидь трохи біля вогню, — сказав Чак. — Це ж чистий жах, як він тебе двигонув.
