Секунду я дивився на неї стороннє, як і всі: вона вже не була нумером – вона була тільки людиною, вона існувала тільки як метафізична субстанція образи, завданої Єдиній Державі. Але один якийсь її рух – завертаючи, вона зігнула стегна наліво – і мені раптом ясно: я знаю, я знаю це гнучке, наче батіг, тіло – мої очі, мої губи, мої руки знають його, – тієї миті я був у цьому абсолютно впевнений.
Двоє з варти – навперейми їй. Зараз – в поки ще ясній, дзеркальній точці бруківки – їх траєкторії перетнуться, – зараз її схоплять… Серце в мене ковтнуло, зупинилося – і не розмірковуючи: можна, не можна, безглуздо, розумно, – я кинувся в цю точку…
Я відчував на собі тисячі округлених від жаху очей, але це тільки давало ще більше якоїсь відчайдушно-веселої сили тому дикому, волохаторукому, що вирвався з мене, і він біг усе швидше. Ось вже два кроки, вона озирнулася…
Переді мною тремтяче, забризкане веснянками обличчя, руді брови… Не вона! Не І.
Скажена радість хльостала. Я хочу крикнути щось на кшталт: «Так її!», «Тримай її!» – але чую тільки свій шепіт. А на плечі в мене – вже важка рука, мене тримають, ведуть, я намагаюся пояснити їм…
– Послухайте, але ж ви повинні зрозуміти, що я думав, що це…
Але як пояснити всього себе, всю свою хворобу, записану на цих сторінках. І я стухаю, покірно йду… Листок, зірваний з дерева несподіваним ударом вітру, покірно падає вниз, але дорогою кружляє, чіпляється за кожну знайому гілку, розвилку, сучок: так я чіплявся за кожну з безмовних шарів-голів, за прозорий лід стін, за увіткнуту в хмару блакитну голку акумуляторної вежі.
Цієї миті, коли глуха завіса остаточно готова була відокремити від мене весь цей прекрасний світ, я побачив: недалеко, розмахуючи рожевими руками-крилами, над дзеркалом бруківки ковзала знайома, величезна голова. І знайомий, сплющений голос:
– Я вважаю обов’язком засвідчити, що нумер Д-503 – хворий і не в змозі регулювати свої почуття. І я впевнений, що він захоплений був природним обуренням…
– Так, так, – вхопився я. – Я навіть крикнув: тримай її!
Ззаду, за плечима:
– Ви нічого не кричали.
– Так, але я хотів – клянусь Благодійником, я хотів.
Я на секунду прогвинчений сірими, холодними буравчиками очей. Не знаю, чи побачив він в мені, що це (майже) правда, або у нього була якась таємна мета знову на деякий час пощадити мене, але тільки він написав записочку, віддав її одному з тих, хто тримав мене, – і я знову вільний, тобто, точніше, знову поміщений в стрункі, нескінченні, ассірійські ряди.
Чотирикутник, і в ньому веснянкувате обличчя і скроня з географічною картою блакитних жилок – зникли за рогом, навіки. Ми йдемо – одне мільйонноголове тіло, і в кожному з нас – та смиренна радість, якою, ймовірно, живуть молекули, атоми, фагоцити. У стародавньому світі – це розуміли християни, єдині наші (хоча й дуже недосконалі) попередники: смиренність – чеснота, а гординя – вада, і що «МИ» – від Бога, а «Я» – від диявола.
От я – зараз в ногу з усіма – і все-таки окремо від усіх. Я ще весь тремчу від пережитих хвилювань, як міст, по якому щойно прогуркотів старий залізний поїзд. Я відчуваю себе. Але ж відчувають себе, усвідомлюють свою індивідуальність – тільки засмічене око, наривний палець, хворий зуб: здорове око, палець, зуб – їх ніби й немає. Хіба не ясно, що особисте усвідомлення – це тільки хвороба?
Я, можливо, вже не фагоцит, що діловито і спокійно пожирає мікробів (з блакитною скронею і у веснянках): я, можливо, мікроб, і, можливо, їх вже тисяча серед нас, які ще прикидаються, як і я, фагоцитами…
Що, коли сьогоднішня, по суті, менш важлива подія, – що, коли все це тільки початок, тільки перший метеорит із цілої низки гуркітливих палаючих каменів, висипаних нескінченністю на наш скляний рай?
Кажуть, є квіти, які розпускаються тільки раз на сто років. Чому ж не бути і таким, які квітнуть раз на тисячу – на десять тисяч років. Може бути, про це досі ми не знали тільки тому, що саме сьогодні настало це раз-на-тисячу-років.
І от, блаженно і п’яно, я йду сходами вниз, до чергового, і швидко у мене на очах, усюди кругом нечутно лопаються тисячолітні бруньки і розквітають крісла, черевики, золоті бляхи, електричні лампочки, чиїсь темні кошлаті очі, грановані колонки перил, загублена на сходах хустка, столик чергового, над столиком – ніжно-коричневі, з цяточками, щоки Ю. Все – надзвичайне, нове, ніжне, рожеве, вологе.
Ю бере в мене рожевий талон, а над головою у неї – крізь скло стіни – звисає з небаченої гілки місяць, блакитний, пахучий. Я радісно показую пальцем і кажу:
– Місяць, – розумієте?
Ю поглядає на мене, потім на нумер талона – і я бачу цей її знайомий, такий чарівно цнотливий рух: поправляє складки юніфи між кутами колін.
– У вас, дорогенький, ненормальний, хворобливий вигляд – бо ненормальність і хвороба одне й те ж. Ви себе губите, і вам цього ніхто не скаже – ніхто.
