Та чи підготовлене російське суспільство до відродження усе-таки сиднем сиділого українського богатиря? Чи безперечно талановитий український народ не є для нього тільки веселим оповідачем сміховинних сцен з малоросійського побуту, одягненим у вишиванку з довгим яскравим вистьобом, у широкі шаровари, заткнуті за халяви, та у високу смушеву шапку? Чи знає воно його поза театральним коном у жанрових п’єсах з того ж малоросійського побуту, оскільки декілька створених «ідейних» п’єс останнього часу не дійшли ще до великих міст Велико-росії?.. Є сумнів, що на поставлені питання доведеться дати негативні відповіді.
Та й самим українцям треба твердо пам’ятати, що будь-який поступальний рух на шляху прогресу не тільки зумовлюється, але й цілковито ґрунтується на його житті попередньому; а тому конче треба, як мовиться, наперед самовизначитися, з’ясувати собі справжнє статус кво, перш ніж кидатися, не оглядаючись, уперед, що вже і встигло доволі гостро виявитися в крайніх заявах і діях партії українофілів. Українська інтелігенція майже зовсім одірвалася від свого народу, причому багато хто навіть обрусив свої прізвища, що закінчувалися на — ко, доданням, як помітив ще Гоголь, «складу «вг». Б. Грінченко в «Передмові» до III тому виданих ним вельми вартісних «Етнографічних матеріалів», що містять у собі 1704 пісні і 233 варіанти до деяких з них, цілком справедливо говорить: «Зібрані тут, вони (пісні) є закликом до нас, людей, що живуть інтелектуальним життям переважно, — закликом допомогти народові у справі його розумового розвитку, у справі його духовної творчості, — народові, якому ми багато чим зобов’язані. Якщо серед усього цього матеріалу ми тут або там помічаємо згубний вплив, хибний напрямок, то до кого ж ми мусимо висловити з цього приводу претензії, як не до нас самих передовсім? Що ми зробили для того, аби зберегти в народному середовищі кращі взірці народної творчості? Чим ми допомогли народові в пошуках ним нових шляхів у цій сфері? Яких заходів ужили з метою усунути ухилення від істинної дороги? Який новий матеріал внесли у свідомість народу для розширення його кругозору, для могутнього пробудження роботи народної думки і почуття, що зумовлює розвиток оригінальної і яскравої творчості? Ми, щоправда, нагромадили великі запаси фольклорного матеріалу, ми риємося в цих запасах, вихоплюємо в них мізерні крихти — для того, щоб помилуватися їхньою художністю, або щоб пристібнути їх до тієї чи іншої гіпотези про походження того чи іншого сюжету, — цього потребує наука, і колись ми пожнемо плоди цих копітких досліджень, — та загалу, який дав нам усі ці запаси, що йому від цього? Чи кидає це в його свідомість якогось світлого променя? Чи спонукає це його на створення нових шедеврів, які вже чужі містично-забобонній основі первісної думки, прогресивних за змістом і чудових за формою? Ці питання, відповіді на які так очевидно негативні, болюче постають у свідомості кожного, хто прагне дати собі звіт у справі вивчення народного життя».
Не рахуватися з панівним у народі світоглядом, з усталеним укладом життя і з його прямими і природними запитами в жодному разі не можна. А оскільки світогляд народу і підвалини життя його складаються і твердо спираються на його релігійні погляди і вірування, то ми й наважились запропонувати на сторінках цієї книги низку нарисів, які читачам-українцям, сподіваємось, хоч трохи допоможуть орієнтуватися у складній справі вивчення душі народної, а читачів-неукраїнців ближче ознайомлять з кровним по духу братом, що був досі для них «таємничим незнайомцем». Удаватися до порівняльних учено-літератур-них досліджень, зважаючи на вказану пряму мету нарисів, не будемо. Легенди українські, що лягли в основу книги, почерпнуто здебільшого з етнографічних матеріалів, зібраних П. Кулішем, М. Драгомановим, П. Чубинським,
М. Сумцовим, П. Івановим, В. Івановим та Б. Грінченком. Деякі з цих збірників, що зовсім не мали й свого часу доступу до широкого загалу, нині є великою бібліографічною рідкістю, і нам коштувало багатьох клопотів і зусиль розшукати їх. Подекуди наводитимемо найцікавіші варіанти і найновіші дані з «Киевской старины», «Этнографического обозрения» та інших періодичних видань. Скрізь матимемо на увазі лише українців, що входять до складу нашої вітчизни, так що зовсім не торкнемось багатющих галиць-ко-руських етнографічних матеріалів, що видаються «НТІШ» у Львові (вийшло вже 13 томів).
ЗАГАЛЬНИЙ НАРИС РОЗВИТКУ УСНОЇ РУСЬКОЇ І ЗОКРЕМА УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ
