Найпоширенішим ремеслом серед бродячих циган є ковальське. При цьому, у стародавні часи цигани за свій труд платні грошима ніякої не брали, а брали старим залізом, втаюючи його від замовника стільки, що такий гендель був для цигана вигіднішим за будь-яку грошову винагороду, яку міг він узяти із селянина. Та от якось, — розповідає легенда, записана в м. Сорочинцях Полтавської губернії, — приходить Бог до цигана серпа зубити. «Назуби-но, — каже, — цигане, Мені серпа!» — «Добре, — каже, — назублю; тільки яка ж твоя плата буде?» Такий вже чоловік видався, жадоба його взяла, — а платні тоді за роботу й на заводі не було... А те цигану й невтямки, що то прийшов Сам Бог: зовсім начебто людина — хто ж Його знав? «Яка, — каже Бог, — плата? Яка плата?» — «А от яка, —каже, — як бачиш; не заплатиш, — каже, — так і не зубитиму». Тоді Бог розгнівався й мовить: «Ну, якщо ви, цигани, такими стали, то не золото вам лишатиметься в горні, а жужелиця!» — «Жужелиця? — питає циган. — Яка жужелиця?» — «Побачиш, — каже, — яка». Так з того часу й пішла в горнах всюди жужелиця, і слово таке пішло — жужелиця, а раніше й слова такого ніхто не чув, а в горні залишалося золото — щире-таки золото, яке й було циганові платою за труд.
З друку нам відома ще одна легенда, записана в Олек-сандрівському повіті, що стосується циган. Подана тут характеристика циган багато в чому повторює характеристику «москалів», і при зображенні деяких подробиць пригод цигана легенда ця дуже нагадує легенду про побиття жінкою святого апостола Петра.
Коли ходили по землі Господь і святий Петро, то прийшли вони якось до цигана. «Здоров був, цигане!» — «Доброго здоров’я, добрі люди! А що — може, ви якісь майстри, або що?» — «Такі майстри, — каже Господь, — що можемо переробляти людей: старого й потворного можемо переробити на молодого й гарного». — «Переробіть, — спасибі вам, мою жінку; вона в мене така бридка, що аж гидко глянути на неї». — «Що ж, можна». Ось Господь зачинився із святим Петром у кузні, і через якийсь час вивели вони звідти молоду й гарну жінку, віддали її цигану й пішли далі собі. «Е-е, стривай же! — думає собі циган. — Знаю тепер я, що треба робити!» Підходить до своєї матері. «Ідіть, — каже, — мамо, я вас перероблю на молоду». — «Що ти, синочку! Я вже така, що час помирати, — мені всього віку — день». — «Та ходіть же, будь ласка!» Стягнув її з печі, повів до кузні і ввіпхнув прямо в полум’я горна. Мати криком кричить, репетує, а він її штовхає далі. Пхав, пхав, поки вона зовсім не одубіла; тоді як потягне її обценьками і давай гріти молотом! Грів, грів — не встає. «Тьху ти, — каже, — з чорта чорт і буде!» Побіг тоді циган, наздогнав Господа і святого Петра й гукає: «Гей, люди добрі, а поверніться лишень назад!» — «Навіщо?» — питають. — «Та я забув вам хліба дати». Повернулись вони. Повів їх циган до кузні й каже: «Оживіть, прошу вас, мою матір!» Господь дмухнув на неї — вона й підвелась. — «А що? — говорить циган. — Прийміть і мене, люди добрі, до себе в товариші». — «Гаразд, ходімо». Ото й пішли вони втрьох. По дорозі захотілося їм їсти. Господь і каже цигану: «Піди он у ту хату та попроси — може, щось дадуть». Дали там цигану три вареники, а він, поки повернувся назад, і з’їв два. — «Що, цигане, невже тільки одного й дали?» — «їй-богу, лише одного!» Узяв Господь того вареника й поділив його на три частини: одну частину дав святому Петру, другу — цигану, а третю взяв Собі. Перехопили вони й пішли далі. Прийшли до корчми. Господь і каже: «А що, цигане, можливо, тут і заночуємо?» — «Про мене, — я такий, що байдуже і ночувати». — «Ну, то бий он того кабана, що отам ходить». — «Бач, нема дурних! Бий його Сам, коли Ти розумний! Господь тільки дмухнув — а кабан лиш стрепенувся. — «Ну, ти, цигане, вари кабана, а ми з Петром підемо горілки принесемо». Той циган варив, варив, та й з’їв печінку. Повертається Господь, і почали вони їсти того кабана. Господь бачить, що нема печінки, і питає: «Ти, цигане, з’їв?» — «Ні! їй-богу ж, не їв! — «Та ж ні, ти з’їв». — «Та їй-богу ж, не їв! Він був зовсім без печінки!» — «Ну, був — то й був». Випили, повечеряли. «Ходімо ж тепер, цигане, попросимось до хати, а то, мабуть, дощ буде». — «А ходімо — то й ходімо». Ввійшли вони до хати, попросилися — їх пустили. Постелили їм соломи. Господь ліг посередині, святий Петро коло стіни, а циган скраю. А в корчмі в цей час три розбійники грали в карти. Грали вони, грали, от один і програвся. «Дай,
— каже, — вийду надвір, — може, Бог щастя пошле». Походив трохи і з’являється до корчми з уламком осі в руках.
