Дем'ян звівся. Він мав щось сказати, але що саме сказати, він не знав. І він стояв та слухав тюремну тишу. Вже другий місяць вилежувався він тут — далеко залишився фронт, громи канонади, вищання мін, кулемети. Але тільки западала отака могильна тиша, він знову чув звуки фронту: канонада, кулемети, міни. Йому вчувалося, що стрілянина гримить отут, зразу за товстезними мурами старовинної в'язниці. Омана була такою виразною, що Дем'ян схоплювався і кидався до амбразур — чи не прийшов бій під самісінькі стіни тюрми?
Але то була тільки омана: три роки його слух вбирав стрілянину і громи фронту, і тепер підсвідомість повертала в могильній тиші цей звуковий міраж.
Дем'ян лягав і заплющував очі. Але тільки він склеплював повіки, зразу ж починав бігти: йому ввижалося, що він перебігає смертне поле під куполом смерті, плигає з вирви до вирви, і віяло кулеметних куль простилається між ним і небозводом…
— Ну? — запитав Дзевалтовський. — Що ти скажеш, Нечипорук?
Дем'ян розвів руками:
— А що казати? Сьогодні — я, завтра — другий: всім нам, доки живі, єдина путь — вписатись у партію пролетаріату й бідного селянина. Щоб, значить, звершити революцію. Революція, правда, кажуть, вже тут була — в лютому місяці — доки ми воювали на фронті. Хто його зна, може, й справді була — червоні прапори бачили, чули ораторів в порядку прєній, а революції… не примітили. Як на мене, то революцію ще треба робити. Прошу прийняти мене в партію більшовиків, щоб зробити революцію…
Соціалістична революція, справді, тільки починалась.
Був липень сімнадцятого року.
