В основу художнього задуму цього насиченого пригодами твору покладено таємничу історію зникнення з індійського храму коштовного Місячного каменя і його розшуків. Розвиваючи складну й заплутану інтригу, автор вводить в оповідь багатьох людей, чиї долі химерно переплітаються з історією Місячного каменя, і при цьому малює живі портрети представників різних кіл сучасного йому англійського суспільства.
Я пишу ці рядки з Індії до моїх родичів у Англії, щоб пояснити, чому я відмовився дружньо потиснути руку своєму кузену, Джонові Гернкаслу. Моє мовчання з цього приводу було неправильно витлумачене членами моєї родини, а я не хочу, щоб вони були поганої думки про мене. Прошу їх почекати зі своїми висновками доти, доки вони не прочитають моєї розповіді. Даю слово честі: все те, що я напишу, — чистісінька правда.
Приватна суперечка між мною і моїм кузеном виникла під час великої події, в якій ми обидва брали участь, — штурму Серінгапатама, що відбувся під командуванням генерала Берда 4 травня 1799 року.
Для того щоб яснішими стали обставини, я мушу звернутись до періоду, що передував наступові, та до розмов у нашому таборі про коштовне каміння й купи золота, які зберігалися в серінгапатамському палаці.
Одна з найхимерніших історій стосується жовтого алмаза — речі, знаменитої у вітчизняних літописах Індії.
За найдавнішими переказами, цей камінь прикрашав чоло чотирирукого індійського бога Місяця. Почасти завдяки своєму характерному забарвленню, почасти завдяки широко відомій легенді, ніби цей камінь перебуває під впливом божества, яке він прикрашає, його блиск то збільшується, то зменшується залежно від того, чи місяць прибуває, чи убуває, — цей камінь дістав назву, під якою він і досі відомий в Індії, — Місячного каменя. Я чув, що подібна легенда колись була поширена і в Стародавній Греції, і в Римі. Одначе там згадується не алмаз, присвячений божеству, як в Індії, а напівпрозорий камінь нижчої вартості, який нібито зазнавав впливу місяця і так само дістав від нього свою назву під якою він і досі відомий сучасним колекціонерам.
Пригоди з жовтим алмазом почалися в одинадцятому столітті християнської ери.
В ту епоху магометанський завойовник Махмуд Газневі вторгся в Індію, оволодів священним містом Сомнаутом і захопив скарби знаменитого храму, який століттями привертав до себе увагу індійських богомольців і вважався чудом Сходу.
З усіх божеств, яким поклонялися в цьому храмі, один бог Місяця уник жадібних рук магометанських завойовників. Під охороною трьох брамінів недоторканного ідола з жовтим алмазом у лобі перевезли вночі у друге священне місто Індії — Бенарес.
Там, у новозбудованому капищі — великому залі, оздобленому коштовними каменями, під склепінням з золотими колонами, — встановили бога Місяця і знову почали поклонятись йому. Тієї ночі, як було закінчене капище, трьом брамінам нібито привидівся уві сні Вішну-охоронець.
Божество вдихнуло свій дух в алмаз, що прикрашав чоло статуї, і браміни впали перед ним навколішки, закривши обличчя покривалами. Вішну звелів, щоб віднині Місячний камінь пильно охороняли три жерці вдень і вночі, поки існує світ. Браміни почули це й скорились волі божества. Вішну передрік нещастя, які впадуть на того зухвалого смертного, що насмілиться оволодіти священним каменем, і на всіх його нащадків, до яких камінь перейде після нього. Браміни звеліли записати це пророцтво на воротях святилища золотими літерами.
Минали століття за століттями, і з покоління в покоління наступники трьох брамінів удень і вночі охороняли священний Місячний камінь. Проходили століття за століттями, і от на початку вісімнадцятого віку християнської ери воцарився монгольський імператор Аурангзеб. За його наказом храми поклонників Брами були знов пограбовані і зруйновані, капище чотирирукого бога осквернене вбивством священних тварин, ідоли знищені, а Місячний камінь був украдений одним з воєначальників Аурангзеба.
Неспроможні повернути втрачений скарб силоміць, три жерці-охоронці, переодягнувшись, почали стежити за ним. Минали покоління за поколіннями; воїн, який вчинив святотатство, загинув жахливою смертю; Місячний камінь переходив, приносячи з собою прокляття, від одного незаконного власника до іншого, але, незважаючи на всі перипетії, наступники трьох жерців-охоронців і далі стежили за своїм скарбом, чекаючи того дня, коли Вішну-охоронець поверне їм їх священний камінь. Минуло вісімнадцяте століття. Алмаз потрапив до рук Тіппу, серінгапатамського султана, який прикрасив ним руків'я свого кинджала і зберігав серед найцінніших скарбів своєї збройової палати. Навіть тоді — в самому палаці султана — троє жерців-охоронців таємно продовжували пильнувати алмаз. У почті Тіппу було троє іноземців, які заслужили довір'я свого володаря, перейшовши (можливо, тільки про людське око) в магометанську віру. Ходили чутки, ніби ці троє офіцерів і були переодягнуті жерці.
