Книжка, яка змусить вас понервувати!Спогади про нерозкритий злочин не дають спокою колишньому поліцейському Біллу Ходжесу. Він мав упіймати злочинця, який на вкраденому «мерседесі» навмисне вбив та покалічив десятки людей, але… Одного дня Білл отримує листа від того самого таємничого вбивці. Він обіцяє, що наступного разу жертв буде більше! Це був тільки початок… Білл знову повертається до роботи. Ставки в цій смертельній грі надто високі…
Вони мене скинули з сіновоза десь опівдні…[1]
Оґі Оденкьорк мав 1997 року випуску «датсуна»[2], який попри великий пробіг їздив усе ще добре, але пальне коштувало дорого, особливо для людини, що сидить без роботи, а Міський Центр містився на дальньому кінці міста, тому того вечора він вирішив скористатися останнім автобусом. Він вийшов із нього з наплічником на спині та спальним мішком під пахвою, коли вже було двадцять хвилин по одинадцятій. Оґі подумав про те, як він тішитиметься цьому простьобаному, пуховому спальнику о третій ранку. Вечір був туманним і зимним.
— Щасти тобі, чоловіче, — промовив водій, коли Оґі спускався сходинками. — Тобі щось напевне мусить дістатися, хоча б тільки за те, що ти опинився там першим.
Тільки першим він не був. Досягши вершини широкого й крутого під’їзного шляху, який вів до великої громадської аудиторії, Оґі побачив щонайменше пару дюжин людей, які вже чекали купкою перед рядом дверей — дехто з них стояв, більшість сиділи. Встановлені там стовпчики з натягнутою між ними жовтою стрічкою «НЕ ПЕРЕТИНАТИ» створювали доволі складний прохід, який завивався назад уздовж самого себе на кшталт лабіринту. Оґі знав таке з кінотеатрів і з того банку, в якому він наразі перевищив свій кредитний ліміт, і він розумів мету — втиснути якомога більше людей у якомога менший простір.
Підходячи до кінця того, що невдовзі стане «анакондою» з шукачів роботи, Оґі побачив, що крайня в цій черзі жінка тримає в рюкзачку-кенгуру спляче немовля, й відчув одночасно здивування та відразу. Щічки в дитини пашіли від застуди; кожен її віддих виходив зі слабеньким хрипом.
Жінка дочула трохи захекане наближення Оґі й обернулась. Молода й доволі миловида — навіть із темними колами під очима. Біля ніг у неї стояла маленька стьобана дорожня сумка. Оґі вирішив, що там система життєзабезпечення немовляти.
— Привіт, — промовила вона. — Вітаю в Клубі Ранніх Пташок.
— Тільки й надії, що вхопимо якогось черв’ячка, — відбрив він, а тоді подумав: та що за чорт, і простягнув руку. — Оґаст Оденкьорк. Оґі. Мене недавно скоротили. Це так тепер, у двадцять першому столітті, кажуть, коли витурюють з роботи.
Вона потисла йому руку. Потиск мала добрий, міцний і анітрішечки не ніяковий.
— Я Дженіс Крей, а мою сповиту радість звуть Патті. Можна сказати, що мене теж скоротили. Я була хатньою робітницею в гарній родині, у Цукрових Пригірках. Хазяїн, гм-м, володіє автосалоном.
Оґі кліпнув очима.
Дженіс кивнула:
— Я розумію. Він сказав, що йому дуже шкода мене відпускати, але вони мусять затягнути паски.
— Багато такого коїться навкруги, — сказав Оґі, сам собі думаючи:
— Я мусила принести її сюди. — Він припустив, що від Дженіс Крей не вимагалося бути видатною читачкою думок, щоб здогадатися, що йому подумалося. — У нас нікого більше нема. Буквально нікого. Дівчина з нашої вулиці не змогла б залишитися на всю ніч, навіть якби я їй заплатила, та я на це й неспроможна. Якщо я не отримаю роботи, навіть не знаю, що ми будемо робити.
— А твої батьки не могли її взяти? — запитав Оґі.
— Вони живуть у Вермонті. Якби я мала бодай половину мозку, я б узяла Патті й поїхала туди. Отак-от гарненько. Тільки в них є власні проблеми. Тато каже, що їхній дім підтопило. Не буквально, вони не опинилися в річці, нічого подібного, там щось таке фінансове.
Оґі кивнув. Такого теж багато коїться навкруги.
Крутим узвозом угору з Марлборо-стрит, де Оґі був зійшов з автобуса, над’їжджали нечисленні автомобілі. Вони завертали ліворуч, до величезного порожнього поля парковки, яка поза всякими сумнівами буде вщерть заповненою ще перед світанком завтрашнього дня… задовго до відкриття дверей на Перший Щорічний Міський Ярмарок Робочих Місць. Жодна з машин не скидалася на нову. Водії паркувалися, і з більшості автівок вигулькували по три-чотири шукачі роботи, прямуючи потім до дверей аудиторії. Оґі не був уже останнім у черзі. Черга вже майже досягла першого закруту.
— Якщо я зможу дістати собі роботу, я тоді зможу знайти і няньку для дитини, — промовила вона. — Але цю ніч мені доведеться якось перекантуватися з Патті.
Дитина вибухнула нестримним кашлем, щодо якого Оґі не розпитував, мала пововтузилася в рюкзачку і знову заспокоїлась. Принаймні вона була щільно закутана; навіть її долоні ховалися в крихітних рукавичках.
