«Модри Камень» Олеся Гончара – психологічна новела, у якій звучить традиційна для ідіостилю автора тема протиставлення руйнівної сили війни та безсмертя любові. Події розгортаються наприкінці Другої світової війни, лейтмотивом твору є кохання головного героя зі словацькою дівчиною Терезою як символ перемоги життя над смертю.
Бачу, як ти виходиш з своєї гірської оселі й дивишся вниз.
– Терезо! – гукає тебе мати, а ти стоїш не озиваючись.
– Терезо!
А ти посміхаєшся комусь.
Вітер гуляє в Рудних горах. Дзвенить суха весна, гуде зелений дуб на згір’ях, і облизане каміння сміється до сонця.
– Терезо! Кого ти виглядаєш?
А ти здіймаєш руки, мов хочеш злетіти.
– Мамцю моя! Пан Бог видить, кого я виглядаю!
Високе небо над тобою гуде од вітру, мов блакитний дзвін.
Куди ти задивилась? У що заслухалась?
Було зимно і чужо, коли я постукав у твоє лісове вікно. Чув, що в хаті не сплять, але ніхто мені не відповідав. Там радились. З-за причілка било снігом і засипало мені очі. Білий вітер стугонів у порожнечі гір.
Я постукав ще раз. Обережно, так, наче й справді цей стук могли почути там, далеко внизу.
– Просім, хто ви?
Що мені казати? Хто ми?
– Свої, – кажу і не чую власного голосу. Третю добу замість води ми їли сніг. – Свої, – хриплю я щосили.
Тоді в хаті задзвеніло, мовби сонячний промінь зламався об шибку.
– Мамо, то руські!
Боязко й недовірливо відчинилися двері. Я зайшов до кімнати, тримаючи автомат напоготові. Натиснув ліхтарик, і в смузі електричного сяйва завмерла біля столу злякана мати, а ти біля високого ліжка застигла в подиві, закриваючи груди розпущеними косами.
Я загасив ліхтарика і сказав завісити вікна.
Мати світила лампу, а сірник дрижав у її руці. Ти стояла на стільці боса, закриваючи вікна.
Я стидався дивитись на твої білі стрункі ноги, але, одвівши погляд, все одно бачив їх весь час.
Скочивши з стільця, ти стала навпроти мене. Тільки тепер я помітив, який подертий на мені був халат. Ти теж була в білій сукні, і на рукаві чорніла пов’язка.
– Так оце такі... руські?
– А якими ви уявляли?
– ...Такими...
Ти простягла мені свою білу руку. А мої були мокрі, червоні, незграбні, в брудних бинтах. Бинти нам правили й за рукавиці, котрі ми розгубили, митарствуючи в проклятих скелях.
– Хто у вас буває?
– Днесь нікого, пане вояку, – озвалася мати.
Вона стояла біля кахельного каміна і дивилась на мене сумно.
– А по кому ви носите траур?
– По нашому Францишеку, – каже мати.
– По Чесько-Словенській республіці, – кажеш ти.
Виходжу надвір, минаю кошару, в якій глухо гуркотять вівці, і тихо свищу. Від скирти сіна відділяється Ілля, білий, мов привид. Замерз, лається і питає:
– Що там?
– Можна.
– Брати й баян?
– Давай.
Знову заходимо до кімнати. Побачивши плитку, Ілля всміхається, ставить біля дверей свій «баян», обтрушується, здивовано вслухаючись у співучу словацьку мову.
– Так ми ж дома! – вигукує він вражений. – Я все розумію!
– Ми також вас розуміємо. Ми словаки.
– Нарешті кінчилось оте «нем тудом», – каже Ілля. – Ми наче знову на батьківщині.
Мати вказує на нашу скриню біля порога:
– Що то маєте з собою?
Ти догадуєшся:
– Радіо.
– Радіо! – сплескує мати руками. – Просім пана – не треба, не треба його в господі! Ви будьте, а його не треба. Від нього нам усе зле. Воно забрало нашого Францишека.
Її син Францишек завжди сидів над своїм радіо до глухої ночі. Слухав і Прагу, й Москву. Необережний, хвалився всім на роботі, що він чув. А прийшли собаки-тисовці, побили радіо та умкнули й Францишека. В минулий четвірок розстріляли його на кар’єрах. Штандартенфюрер каже: партизан. Для них що словак, то й партизан. Скажіть, на ласку, який з її мужа партизан? Лісник собі, та й годі! А також взєли з дому та погнали германам рити шанці. Просім пана, не треба нової біди.
– Мамаша, – втішає Ілля, – воно німе.
– Не треба, панове вояки!
Ілля бере рацію й волочить її з хати.
Тепла хвиля дихає на мене від каміна, варить, як спирт. Чую, як з дрожем виходить з мене той холод, що ми його набралися в горах. З обережності ми за три доби ні разу не розвели вогню. Ми то плазували в камінні, високо над шосе, то забиралися на самий кряж, звідки видно було ще далі – в тилу – всі батареї противника. Викликаючи час від часу «Симфонію», передавали їй, що треба. З обачності часто змінювали стоянки. Це нас катувало. Перекочовуючи в ущелинах між горами, особливо вночі, ми щоразу зривались у якісь прірви. Якби було менше снігу, ми, мабуть, поскручували б собі в’язи. А так лише пороздирали руки, позбивали коліна, подерли халати і, – що найприкріше, – пошкодили рацію.
– Ось до чого доводять ці сальто-мортале, – сумно констатував Ілля, остаточно переконавшись, що рація не заговорить.
Але головне завдання все ж було виконане, і цієї ночі ми вирішили перебратись до своїх.
Ти налила в таз теплої води. Я розмотував свої руки, але закляклі пальці ніяк мене не слухались.
– Давайте я!..
Пальці твої були вправні й повні ніжного тепла. Зовсім не боліло, як ти віддирала закривавлений бинт. Віддерши його, кинула десь у куток, а мої руки, попарені і якісь легші, зав’язала своєю марлею, сухою та м’якою.
– Просім, панове з Руська, до нашого словенського столу, – каже мати. – Гаряча кава.
Ти подавала.
– Просім ще єдну кварту, – казала ти, коли я випив. – Ми ж вас так довго чекали... товаришу!
