Життя прожити — не поле перейти… Та інколи прожити й рік не так легко людині, якщо вона лише вступає з юнацьких крій у життя, в широкий світ. На долю Платона Гайворона випало багато випробувань. Після смерті матері на його руках зосталися сестра і менший брат. Платон змушений залишити навчання в академії, розлучитися з коханою дівчиною Наталкою. Руйнуються плани і мрії, виношені в гарячій, неспокійній душі. Та Платон мужньо шукає своєї дороги в житті.Любов. Якщо вона справжня, то завжди тяжка і складна. Відчула це на собі і Степка — дівчина горда, безкомпромісна. Кохання Степки — одна з основних сюжетних ліній твору.«На білому світі» — роман про наших сучасників, про велику любов, без якої нема справжнього щастя людині, без якої була б біднішою і наша земля.
Давно не співали в хаті Гайворонів, і Дарина Михайлівна радіє, що разом із сином завітала до хати й пісня. То нічого, що зараз оце знову поїде Платон. Мати ще не раз стрічатиме його на ріднім порозі. Дарина Михайлівна припрошує гостей, а цьому Михеєві Кожухарю аби поспівати. Ще й по чарці не випили, а він уже підвівся з-за столу, розпростер руки, наче намірився злетіти під стелю, і тихо почав:
Гості й про закуску забули, а Савка Чемерис і чарки до рота не доніс: цей чортів Михей всю душу тобі може піснею перевернути. Савці здалося, що довгий та худий, як драбина, Михей не співав, а розказував тільки йому одному про чиєсь кохання. Савка заплющив очі, і пісня понесла його кудись у затуманені яри та долини.
Та всіх пісень не переспіваєш. Дарина Михайлівна подякувала гостям, що завітали на проводи сина. Усі вийшли на подвір'я. Савка підбив солому на возі і вмостився на передку.
— Сідай, Платоне, бо й смеркати почало.
Платон поцілував матір, сестру Галину, малого Васька, а потім уже обійшов гостей. І Дарина Михайлівна була щаслива, що сина її проводжають люди, що Савка везе його на станцію.
— Ти ж, сину, вчися та шануйся,— наказувала.
— Добре, мамо.
Савка махнув батогом і так натягнув віжки, ніби правив не миршавими коненятами, а казковими зміями.
Виїхали на гору, за село, і Платонові у груди вдарив пружний весняний вітер, розбуджений далекими травневими громами, які ще не докотилися сюди. Раптом біля старого вітряка, що стояв край поля, немов на вічній варті, юнак побачив дівчину. Вона була струнка і легка. Платонові чомусь здалось, що її відчахнув вітер від широкого вітрякового крила та не насмілився відірвати од землі. Дівчина, піднявши руку, когось кликала.
Гайворон оглянувся, але навкруги не було нікого.
Вона кликала його.
— Я вас наздожену,— сказав Платон Чемерису і зіскочив з воза. Він ішов по чорній ріллі, і серце тривожно билось.
Дівчина сховалась за вітряк. Там і знайшов її хлопець. Стояла, прикривши обличчя хусткою, було видно самі очі — якісь дивні, трохи розкосі, жагучі.
— Хто ти? — запитав.
Очі вихлюпнули на Платона тривогу і спалахнули золотавими іскорками.
— Я — Степка! — Зірвала з голови квітчасту тернову хустку.— Не впізнав?
Так, це була Степка. Він познайомився з нею восени, коли повернувся з армії. Власне, знав її і раніше, але тоді це було мале прудконоге дівчисько, на яке ніхто з хлопців не звертав уваги.
— Чого ти сюди прийшла, Степко?
— Я хотіла побачити тебе.
— Навіщо?
— Аби ти знав, що я є…
— Я знаю…
— То чому ж навіть не глянув жодного разу?.. Я приходила вчора і сьогодні… до тебе…
— До мене? — здивувався Платон.
— З того часу, як ти повернувся з армії, мені завжди хочеться бачити тебе,— довірливо подивилась на Платона.— Чудна я, правда?
— Я… я не знаю,— розгублено промовив.
— Ти поспішаєш?
— Поспішаю, Степко.
— Що ж, їдь.— Дівчина відійшла і розсміялась.— Тільки не подумай, що я справді тебе проводжати вийшла. Я весну прийшла стрічати… Чуєш, як іде полями весна?
І Степка побігла полем у весняне смеркання. Гайворон деякий час не міг збагнути, чи справді вона була тут. Отямившись, побачив дівчину вже далеко від себе. Потім вона зникла, наче розтанула в імлі.
— Ге-е-ей! — гукав десь на дорозі Сава Чемерис. Платон ішов по зораній землі, по добрій землі своїх батьків. Вона лежала перед ним безмежними чорними гонами, як дорога до щастя…
Старенький голубий «Москвич» з розбитою фарою несміливо заїхав на подвір'я і зупинився. Платон побачив, як з машини вийшла гарна дівчина з модною зачіскою, висока і струнка. Вона безпорадно оглянулась, ніби шукала когось, і попростувала до гурту багатостраждальних автолюбителів, що юрмились біля своїх понівечених лімузинів.
Не встиг скинути комбінезона, як його покликали:
— Студент, шуруй до механіка!
— Я свою зміну відробив, чого він хоче від пролетаріату?
— Біс його знає,— стенув плечима довготелесий хлопець,— там якась чувиха фару собі розтрощила.
Гайворон жбурнув паклю, якою витирав руки, і вийшов з комірчини.
— А ось наш студент,— відрекомендував механік.
— Ну,— не дуже чемно промовив хлопець.
— Дівчині допомогти треба,— кивнув на «Москвича».— Зроби, Платоне.
— У мене зміна закінчилась.— Платон, засунувши руки в кишені, безцеремонно розглядав дівчину. Вона помітила це і обсмикнула своє коротеньке платтячко.
— Я вам заплачу… Бачите, яка неприємність,— покусувала від хвилювання шерхлі губи.
— Хіба ти відмовиш такій красуні? — якось байдуже проказав механік і зник.
— Тут багато красунь знайдеться з машинами.— Гайворон клацнув запальничкою і пішов.
Дівчина розгублено дивилась вслід сердитому хлопцеві. Згодом до неї підійшов низенький чоловічок у парусиновому френчі і шепнув:
