Леопольда ніде не було. Полковник і майор сиділи у м’яких кріслах, стомлено відкинувшись на спинки; очі в обох були спустошені, неначе їм вгатили по два „кубики“ галоперидолу[3]. Майор тримав у руках диктофон, увімкнений у режимі зворотної перемотки, і скоса слідкував за показником часу. Оператор сидів на краєчку канапи і нестямним поглядом п'явся у протилежну стіну; обличчя було крейдяно-бліде, раз по раз він шмигав носом, мов налякана дитина.
— Де кіт? — спитала Інна.
— Утік через балкон, — сказав полковник. — Заявив, що ми нудні типи і він ситий нами по саму зав’язку.
„Як це схоже на Леопольдика!“ — подумав я, сідаючи на канапу поруч з оператором.
Той зацьковано покосився на мене і сторожко відсунувся, мало не впустивши відеокамери.
Інна влаштувалася на стільці біля письмового столу.
— А він таки справді розмовляє, — сумовито констатував полковник. — Поза всілякими сумнівами.
— Ну, то які ви маєте запитання? — глузливо промовила Інна.
Полковник лише зітхнув.
— А власне, — озвався я, — у чім річ? Чому ви зацікавилися нашим котом?
— Справа про тролейбус номер одинадцять нуль вісім, — похмуро відповів полковник.
— Ага, тепер зрозуміло. І це ви так довго нас шукали?
Полковник стенув плечима:
— Біда в тому, юначе, що кожен пасажир тролейбуса по-різному описував вашу зовнішність. Нам так і не вдалося скласти ваш словесний портрет. А ось портрет кота мали в деталях. Наші агенти прочесали всю Русанівку, розшукуючи його, але безрезультатно.
— Леопольд там не жив, — пояснив я. — Та і я наступного тижня виїхав зі своєї русанівської квартири.
— Знаю, — кивнув полковник. — Ми почали розшукувати вас лише за півтора тижні.
— То як ви нас знайшли?
— Нам допоміг один пильний громадянин. Він повідомив, що бачив біля корпусу фізичного факультету підозрілого суб’єкта з іще підозрілішим котом, який, окрім усього іншого, розмовляв по-людському.
— Ага! — я ледве стримався, щоб не зареготати. — Цей дідуган? Мабуть, він подумав, що я ворожий шпигун, а Леопольд — замаскований під кота робот.
Полковник силувано посміхнувся:
— Саме так. Його заява пролежала у відділі контррозвідки аж чотири місяці, поки випадково не потрапила на очі нашому співробітникові. Контррозвідники насміхалися з фантазій бідолашного дідуся, та нам було не до сміху.
— Отже, ви вийшли на нас через мене? — спитала Інна.
— Атож, — коротко відповів полковник і повернувся до майора: — Ну, що там?
— Вот оно, — сказав майор, натискаючи кнопку відтворення.
— …біса вам здався цей тролейбус? — пролунав з диктофона голос Леопольда.
(Далі я подаю уривок їхньої бесіди у вигляді стенограми.)
Полковник: Тепер, прошу, спробуй пригадати, чи не виникало в тебе під час того рейсу бажання прибрати штанги?
— Досить, — сказав полковник.
Майор вимкнув диктофон і жалісливо поглянув на шефа.
— Невже ви думаєте, що кіт… — почав я.
