„Інночко, — спинив я її, — не забувай, що ти в чужому монастирі. Суальда краще знає тутешні правила, і якщо каже, що не годна чогось, то так воно і є. В кожнім разі, вона служниця, а ти в її очах — вельможна пані“
„Все гаразд, Владику. Я все розумію. Просто трохи розгубилася. Звертатися на „ти“ до літньої жінки, яка називає мене пані…“
— …Гаразд, Суальдо. Ти сказала „царство йому небесне“. Отже, верховний король помер?
Жінка зітхнула:
— Я, ласкаві панове, лише проста служниця, і не мені судити, чи може вмерти Великий Метр, чи ні.
„Метр!!! Ти чула?!“
„Невже це той самий колишній господар Леопольда?“
„Здається, він…“
— То ти сказала „Метр“, Суальдо?
— Атож, пані, верховний король.
— Його так звали? — запитав я.
— Ні, пане, так його називали.
— А як же його звали?
— От цього я не знаю, панове. За все своє життя я не зустрічала жодної людини, яка б це знала. Ще за діда мого прадіда милостивого пана короля звали тільки Метром. З давніх давен він правив світом, отож, боюсь, його хрещене ім’я вже забулося.
— Ти кажеш про нього в минулому часі, — зауважила Інна.
Суальда здивовано підвела брови:
— У минулому? Перепрошую пані, як це я кажу в минулому? Я ж вам зараз кажу?
„Сили небесні! — заволав я в думках. — Таж вона дурна, затуркана селючка!“
„Не думаю, — сказала Інна. — Вона дуже вміло уникає прямих відповідей“.
„Хитрість — ще не ознака великого розуму“.
„І все ж вона знає більше, ніж удає“.
„От цього я певен“.
Шако припер здоровенну тацю з запеченою гускою, смаженою картоплею у фритюрі, тушкованими грибами в соусі та ще кількома стравами, назв яких ми не знали.
— Ще буде суничне морозиво та гарячий шоколад на десерт, — сказала Суальда. — І це, на жаль, усе. Ви вже даруйте, ласкаві панове, але поява ваших милостей була така несподівана, що я не встигла підготуватись як годилося б.
— Та пусте, — розгублено промимрив я. „Оце так! Тут годують, як на забій“
„А як же інакше, — спокійно відповіла Інна. — Це ж маєток верховного короля. Видно, Метр був справжній Лукул… Чи, може, його гості були неабиякими ласунами“.
— Обіцяю, що ввечері, — між тим провадила Суальда, — я виправлю свій недогляд.
Уявивши, яка тоді буде вечеря, я ледве не застогнав.
Певний час ми їли мовчки. Усі страви були надзвичайно смачні, тож мені доводилося стримувати себе, щоб не об’їстися, та ще й залишити місце для обіцяного десерту.
— Суальдо, — нарешті озвалася Інна, — ти неправильно мене зрозуміла. Я питала, чому ти кажеш про Метра „правив“, а не „править“.
— Бо він уже не править, пані.
— Виходить, він помер?
— Цього я не казала.
— То він живий?
— І цього я не казала, перепрошую пані.
„…!!!…?!…!…!!!“ — подумки вилаявся я.
Інна кинула на мене гнівний погляд.
„Раніше я гадала, що найбрутальніше лається сантехнік дядя Володя з гуртожитку нашого факультету. Тепер бачу, що помилялася: у дяді Владі куди більший словниковий запас…“ І до Суальди:
— Принаймі Метр уже не верховний король?
— Цього я не казала, пані, — повторила Суальда фразу, від якої мене вже тіпало. — Ніхто не позбавляв Метра титулу верховного короля, а сам він його не зрікався.
„А щоб її покорчило!“ — вже не стрималась Інна.
— Однак мусить же хтось правити замість нього. Регент, скажімо.
— От-от! — чомусь зраділа Суальда, ніби її вивели з неабиякої скрути. — Регент. Великий інквізитор, його високоповажність Ференц Карой.
„Ба! Великий інквізитор! Либонь, тутешній послідовник Торквемади. Ференц Кар… ой! Владику, ти чув?“
„Так, так, справді, — схвильовано промовив я, згадавши, як кіт говорив, що учня Метра звали Ференц. — Ти гадаєш, що…“
„Певна річ! Я не вірю в випадковий збіг обставин“.
„Я теж. Все сходиться: цей Ференц був учнем Метра, тож і не дивно, що він став його наступником“.
„І ще одне, — додала Інна. — Карой — слово, безумовно, угорського походження“.
„Якщо не помиляюся, древнє родове ім’я“.
„Ну а Ференц, за твердженням кота, мадяр“.
„Що ж, у такому разі, ідентичність метрового учня Ференца і регента Ференца Кароя можна вважати доведеною… чи встановленою. Подумати лишень — великий інквізитор! А ми збирались шукати його в Києві…“
— Отже, — промовив я вголос, — тепер Кер-Маґні належить регентові?
Суальда заперечно похитала головою:
— Ні, пане.
— А кому ж тоді?
— Це залежить від вас.
— Від нас?
— Атож, панове, від вас. Ви маєте кота?
— Ну, маємо… („Кроку не можна ступити без Леопольда…“) А що?
— Кіт має велике значення, пане. Якщо, звісно, це
— Леопольд.
— Це звичайний кіт?
— Ну, не зовсім звичайний, він якоїсь рідкісної породи. Дуже схожий на сіамського, проте не сіамський, а… як би це сказати…
„Гадаю, можна сказати прямо, — зауважила Інна. — Здається, тут дивовижні здібності Леопольда ні в кого не викличуть серцевого нападу“.
І закінчила замість мене:
— Він уміє розмовляти, Суальдо. По-людському.
— І він належить вам?
— Ну, власне, він вважає нас своїми господарями, а ми проти цього не заперечуємо.
— Отже, ви — пан Владислав і пані Інна?
— Так воно і є, — сказав я, трохи здивований. — Але звідки ви знаєте?
— Сьогодні вранці, — втрутився у розмову Шако, — ми знайшли на кухні чотирьох кошенят…
