„Річ в особливому статусі Основи. Втім, ми й раніше знали, що вона злютовує весь Кристал, однак у світлі розповіді Штепана цей суто науковий факт набуває загрозливого звучання. Як видно, ті сили, що прагнуть знищити світ людський, теж про це знають. А тому стає зрозуміло, чому контакти Землі з рештою світу зведені до мінімуму. Це не чиясь забаганка, а сувора необхідність, це справа всесвітньої безпеки. Але якщо мешканцям Граней можна сказати: „Бувайте де завгодно, тільки не потикайтеся на Основу“, — то стосовно до наших „земляків“ це був би чистісінький садизм: „Атож, у Всесвіті є багато населених світів, декотрі з них зовсім поруч, і потрапити туди неважко. Але для власного ж добра, ви, мешканці Основи, мусите сидіти в своєму рідному світі й нікуди не рипатися, бо інакше ми не зможемо контролювати орди нечисті, котрі прагнуть потрапити на Землю…“ Аргумент загалом переконливий, та я не думаю, що він утішив би мільярди людей, змушених тіснитися на одній, по суті, маленькій планеті. За нинішніх обставин це призвело б до такого потужного соціального вибуху, порівняно з яким усі світові й реґіональні війни вкупі з усіма революціями видалися б дитячими пустощами. Втім, це зовсім не заперечує іншого: через природну ізольованість Основи кількість „землян“, яким вдалося побувати на Гранях, мізерна, і їхні розповіді про інші світи ніхто всерйоз не сприймає. Гадаю, обидва пояснення справедливі — і очевидцям мало хто вірить, і Інквізиція робить усе від неї залежне, аби їх було якомога менше“.
„А чому би тоді взагалі не переселити всіх мешканців Основи на Грані? — спитав я. — Чому це не зробили давно?“
„Гарне питання. Справді — чому? Можливо, річ в унікальності земної цивілізації.
Поки ми з Інною обмінювалися цими думками, Штепан заходився розповідати про мету своєї подорожі. Від нього ми дізналися, що після смерті Метра ситуація з нечистю на Аґрісі різко погіршилася, і кілька місяців тому молодий король Ліону Ґуннар VII закликав інших володарів Грані взяти посильну участь в охороні трактового шляху. На цей заклик відгукнулися геть усі правителі. Ніхто з них не ризикнув проігнорувати звернення Ґуннара, під чиїм цілковитим контролем перебував єдиний тракт, що сполучав цю Грань з рештою світу. Сюзерен Штепана, король Загірський, окрім того, що надав у розпорядження Ґуннара загін з півсотні людей, ще й дозволив тим васалам, яким не сиділось на місці, стати на тимчасову службу до ліонської армії — але за умови, що ця служба буде пов’язана тільки з охороною трактового шляху. Барон і його шестеро воїнів були вже третім загоном добровольців із Загір’я.
Позаяк ми теж прямували до Альбіни, столиці Ліону, Штепан люб’язно запропонував їхати далі разом. Власне, ми були б тільки раді пристати до товариства, але, судячи з останніх подій, ми могли виявитись надто небезпечними супутниками для тих, хто погодиться скласти нам компанію в дорозі. Коли Інна виклала баронові ці міркування, він відповів:
— Я й мої люди не з боязких, мадам, і ми звичні до небезпеки. До того ж боротьба з нечистю — наш обов’язок як християн і просто як чесних людей. А ще нагадаю ваші ж слова про те, що ви зовсім нічого не тямите в багатьох очевидних речах. Через це можете мати великі неприємності не лише від нечисті, а й від усіляких фанатиків, які в кожному підозрілому незнайомцеві вбачають слугу Сатани.
— Мабуть, ваша правда, пане Сіміч, — погодився я. — Тільки зрозумійте нас правильно, ми навіть не припускаємо, що вас чи ваших людей може злякати небезпека. Просто не хочемо, аби через нас постраждали інші люди.
— Я все розумію, монсеньйоре, — кивнув він. — І ще раз повторюю: вважаю за свій обов’язок допомогти вам.
— Ви дуже люб’язні, бароне, — ввічливо відповіла Інна. — Ми з вдячністю приймаємо вашу пропозицію. Коли ви збираєтесь вирушати?
— Якомога швидше. Я й мої люди готові виїхати негайно. Отже, все залежить від вас.
Цієї миті за дверима почулося голосне нявчання, а відтак пролунав стурбований голос Леопольда:
— Інно, Владиславе, ви тут? Відчиніть. З вами все гаразд?
Я встав зі стільця й відчинив двері. Тут-таки до кімнати увірвався наїжачений Леопольд; за ним чимчикувала як завше незворушна Лаура. Змірявши нас прискіпливим поглядом і переконавшись, що ми цілі й неушкоджені, кіт трохи заспокоївся, підійшов до Інни й потерся об її ноги.
— Ну, слава Богу! — мовив він з полегкістю. — Бачу, ви живі-здорові. А той телепень слуга дорогою такого наплів… Я дуже за вас хвилювався!
— Заспокойся, котику, з нами все гаразд, — лагідно сказала Інна, беручи Леопольда на руки. — Завдяки баронові все обійшлося.
Кіт зрозумів, що йдеться про нашого співрозмовника, і з цікавістю поглянув на Штепана.
— Дуже мило, бароне. Мене звуть Леопольд. А це, — він вказав лапою на кішку, — моя подруга Лаура. Дружина, можна сказати.
