Тієї ж миті, як ми піднялися на сторожову вежу, здійснилося перше пророцтво інквізитора: ланцюги підйомного мосту обірвалися, і він звалився донизу, відкриваючи нападникам дорогу до замку. Від безлюдного спокою околиць не лишилося й сліду. Весь насип заполонили вершники в важкому бойовому обладунку; легко озброєні піхотинці тягли довгі облогові драбини, лучники й арбалетники перші кинулися через міст і відкрили стрілянину в захисників на фортечних мурах. За моїми оцінками, чисельність супротивника вже перевищила три сотні людей — а до них все підтягувались нові сили…
— Ну, нарешті! — промовив де Каерден тоном людини, яка вперше за багато років вдихнула свіже повітря. — Скінчилося моє довге чекання. Сьогодні хтось із нас неодмінно помре. Чи я, чи Женес… Невже Той, у чиїх руках доля людська, знову допустить, аби я зазнав поразки?!
— Ви відчуваєте присутність Женеса? — спитав я.
— Не лише відчуваю. Я вже
— То все це діється через нас?!
Де Каерден силувано посміхнувся й похитав головою:
— Ні, панове. Судячи з усього, Женес давно готував напад на Шато-Бокер, а ви хіба що трохи підштовхнули його. Певно, він подумав, що мені в підмогу надіслали двох ненавчених чаклунів і поквапився напасти на замок, поки ми з вами не спрацювалися.
— Хоч там як, а ми все одно винні, — похмуро зауважила Інна. — Наша поява на Аґрісі спровокувала Женеса.
— За що ми з герцоґом вдячні вам, — сказав інквізитор. — Хай хто переможе у цій битві, сьогодні настане край нашим стражданням.
Де Каерден подивився на загін з двох десятків вершників, що неквапно просувалися насипом до поваленого мосту. На чолі загону їхав чоловік у чорному вбранні з накинутим на голову каптуром.
— Дивіться-но, — промовив інквізитор, вказуючи на чільника загону. — Це він, Женес де Фарамон, ґраф де Торлор, що сотні років тому відібрав у мого роду всі його володіння і прирік багато поколінь моїх предків на рабство та злидні. Якщо буде на те воля Неба, сьогодні він поплатиться за свої злочини.
Тим часом загін під’їхав до мосту й зупинився. Чоловік у чорному спішився, підкликав до себе двох юнаків з хвилястим білявим волоссям і віддав їм якісь накази. Лучники та арбалетники посилили обстріл фортечних мурів, змусивши захисників поховатися в укриття, а по дорозі з драбинами напереваги рушили чотири штурмові загони.
І тут брама здригнулася від потужного удару. Почувся тріск дерева і скрегіт металу. Де Каерден миттєво зреагував і зміг пом’якшити силу удару. Ми з Інною негайно приєдналися до інквізитора, і спільними зусиллями нам поки що вдавалося стримувати натиск Женеса та його помічників. Однак ми відчували, як кожної секунди напруга зростає й зростає. Де Каерден допомагав тримати під контролем нашу силу і захищав від прямого контакту з супротивником, приймаючи всі удари на себе, тоді як Женес прикривався від нас синами герцоґа, використовуючи їх, мов живі щити. А ті чи то не розуміли цього, чи, може, їм було байдуже…
Шестеро людей, п’ять чоловіків і жінка, по троє стояли з протилежних країв прірви, на дні якої вирували первозданні сили. Тим силам було однаково, на чиєму боці правда, вони не знали, що добре, а що погано, бо з’явилися ще до того, як хтось позначив межу між Добром та Злом. Вони були перше, ніж із Хаосу виник Порядок; перше, ніж один заявив, що він Світло, а інший — що він Пітьма; перше, ніж хтось сказав: „я люблю“, а хтось: „я ненавиджу“. Але вже після того, як усе це зникло, аби знову відродитися з нічого…
Чи навпаки?
Про це знав лише Той, хто стояв над усім сущим. Та чи є Він узагалі, чи Його просто вигадали зі страху перед незбагненним — цього не знав ніхто…
Шестеро людей, п’ять чоловіків і жінка, стояли з протилежних країв неподоланної прірви. Двоє з них любили і сподівалися. Двоє — ненавиділи, та все ж сподівалися. А двоє вже ні на що не сподівалися; вони забули про своє людське походження і сліпо підкорялися тому, хто зробив з них нелюдів.
Ті двоє, що любили і сподівалися, не знали, щo чекає на них у майбутньому, і були щасливі в своєму невіданні. Двоє, що жили в безнадії, взагалі не знали про існування майбутнього, для них це слово було пустим звуком. І лише ті двоє, в чиїх серцях палала ненависть, твердо знали, що в майбутньому є місце тільки одному з них. Але й вони не знали, що в їхньому поєдинку вирішується щось значно більше й вагоміше, ніж просто давній спір…
