У церкві ніде було яблуку впасти, проте люди шанобливо розступалися і дивились на нас з повагою й, водночас, острахом. Опинившись на подвір’ї, ми побачили, що довкола південної башти виставлена щільна охорона, правда, вже без „ланцюгів сили“. Вартові безцеремонно віднаджували допитливих мешканців замку, які будь-що прагнули побувати на місці останньої сутички з чорним маґом.
Ми підійшли до башти з упевненим виглядом людей, яких ця заборона не стосується.
— Всередині хтось є? — недбало запитав я.
— Лише кіт ваших світлостей, — відповів один із вартових. — Він заявив, що наказ монсеньйора його не обходить, і навідсіч відмовився йти. — Вояк безпорадно розвів руками. — Ми не побігли за ним. Як відомо, коти гуляють самі по собі й не дуже зважають на вимоги людей. Особливо коти-перевертні.
— Нічого, ми його заберемо, — сказала Інна. — Нас він послухає.
Ми вже збиралися ввійти до башти, аж це ззаду нас хтось гукнув. Ми озирнулись і побачили Нікорана, що кваплячись ішов до нас.
— Нам досі щось загрожує? — спитав він, миттю відчувши нашу стурбованість.
— Не знаємо, — чесно відповів я. — Ми хочемо ще раз оглянути башту, аби переконатися, що все гаразд… чи не гаразд. Панові герцоґу ми нічого не сказали. Сьогодні він і так мав чимало клопоту.
Нікоран ствердно кивнув:
— Ваша правда, панове.
— Про всяк випадок, — зауважила Інна, — слід привести в бойову готовність замкову залогу. Ми, звісно, сподіваємося, що це фальшива тривога… а втім, хто його знає.
— Тоді ви звернулися за адресою, — сказав Нікоран. — Після смерті пана де Каердена монсеньйор доручив мені виконувати обов’язки мажодорма. Я негайно обійду всі пости й накажу людям надягти „ланцюги сили“.
— Добре, пане Нікоране. Робіть свою справу, а ми робитимемо свою.
Ввійшовши досередини, ми почали підніматися сходами і вже за першим поворотом помітили, що кам’яні стіни почали пульсувати лиховісним рубіново-червоним світлом.
— Ну от, знову починається! — промовив я. — Справжній Hell on Earth[9]. Прихильники DOOMу були б у захваті. Такої шикарної аркади їм не знайти в жодній віртуальній реальності.
— Це тобі кара, — відповіла Інна. — Нічого було нарікати на відсутність комп’ютерів на Гранях. Ось тепер і маєш їхні найгірші ефекти… Та, на жаль, зовсім не віртуальні.
Ми проминули ще один поворот і наштовхнулися на несподівану перешкоду: кам’яні сходи зненацька розм’якли й перетворилися на в’язку, мов багно, масу. Я б, мабуть, вирішив, що сплю й бачу кошмарний сон, якби не гостре, майже болісне відчуття реальності довколишнього. Ноги загрузали в камінні — і це було наяву!…
— Що далі, то цікавіше, — промимрив я.
Інна важко зітхнула.
— У мене виникла одна гіпотеза, — насилу переставивши ногу, обізвалася вона. — І якщо мій здогад підтвердиться, кінець цього дня перевершить усе, що було з нами допіру.
— Що за гіпотеза?… — я обхопив праву ногу руками і потягнув її вгору. З гучним чваканням вона вирвалася з кам’яного полону. Я піднявся ще на один щабель.
Інна відповіла не одразу. Спершу вона зробила ще крок, порівнявшись зі мною, відтак зупинилася, прибрала з очей непокірне пасмо білявого волосся і лише тоді заговорила:
— З розповіді герцоґа випливає, що його предок Бодуен прийшов сюди як посланець вищих сил, щоб загасити одне з останніх вогнищ конфлікту на межі тисячоліть. Цей конфлікт тривав ні мало ні багато ціле сторіччя, а отже, для його підтримання мусив існувати постійний канал поповнення темних сил…
— Ти хочеш сказати, що тут було щось на зразок трактового шляху, але не на іншу Грань, а… чорт зна куди!
— Отож-то й воно, що
Мене завжди вражала здатність Інни в найскрутніші моменти не втрачати самовладання, але зараз я був просто приголомшений. На саму лише думку про те, щo чекає нас нагорі, у мене волосся вставало диба, полохливий, малодушний чоловічок усередині мене волав зі страху, вимагаючи повернути назад, моє серце калатало в такому скаженому темпі, що, здавалося, от-от вистрибне з грудей, ноги тремтіли й підгиналися, спину заливав холодний піт… А Інні ще вдавалося жартувати!
Ми йшли далі. Поступово я переконувався, що порівняння з віртуальною реальністю не витримує жодної критики. Те, що коїлося довкола, не можна було змоделювати навіть на найпотужнішому з сучасних комп’ютерів; а якщо колись у майбутньому це стане можливим, то всі прийдешні покоління ігрових фанів перетворяться на аґресивних психів, збожеволілих під час улюблених ігор. Стіни вже не просто пульсували, вони тисли на нас звідусіль, заважаючи вільно дихати й рухатися. Ми з Інною утримували лише маленький коридор перед собою і з величезними зусиллями просувалися вперед. Кожен крок дорівнював сотні миль, а кожна секунда тривала роками.
