"Нарис Історії ОУН" заплянований як двотомове видання. Перший том описує роки між двома світовими війнами, другий – роки другої світової війни і післявоєнних часів. В українській історіографії міжвоєнного періоду залишилась велика і дошкульна прогалина, що її якоюсь мірою повинна виповнити ця книжка. Історики та учасники тодішніх подій спромоглися з різних становищ насвітлити і зберегти для історії факти розвитку, будівництва, росту, розгрому і відроджування українського національного, культурного й політичного життя. Історичні нариси та мемуаристична література про окремі ділянки різнородних форм українського національного життя, що в тодішніх обставинах почвірної окупації змогло все таки проявляти себе в наявних леґальних чи півлеґальних формах, дали щоправда досить широкий образ національного будівництва та буйного збудження національної свідомости після втрати державности і глибокого закорінювання національно-державницької ідеї та боротьби за неї в леґальних формах, обмежених приписами чужого законодавства. Одначе ці описи подій двох міжвоєнних десятиріч є невистачальні, бо вони з різних причин не відмітили якслід ваги і впливу УВО і ОУН на хід політичних процесів в Україні, ані ролі підпільно-революційних дій підземної України в формуванні, в унапрямлюванні політичної історії тієї доби, в утверджуванні національно-державницької думки і в стимулюванні процесів зростаючої активізації мас супроти окупантів України.
„Нарис Історії ОУН” заплянований як двотомове видання. Перший том описує роки між двома світовими війнами, другий – роки другої світової війни і післявоєнних часів. В українській історіографії міжвоєнного періоду залишилась велика і дошкульна прогалина, що її якоюсь мірою повинна виповнити ця книжка. Історики та учасники тодішніх подій спромоглися з різних становищ насвітлити і зберегти для історії факти розвитку, будівництва, росту, розгрому і відроджування українського національного, культурного й політичного життя. Історичні нариси та мемуаристична література про окремі ділянки різнородних форм українського національного життя, що в тодішніх обставинах почвірної окупації змогло все таки проявляти себе в наявних леґальних чи півлеґальних формах, дали щоправда досить широкий образ національного будівництва та буйного збудження національної свідомости після втрати державности і глибокого закорінювання національно-державницької ідеї та боротьби за неї в леґальних формах, обмежених приписами чужого законодавства. Одначе ці описи подій двох міжвоєнних десятиріч є невистачальні, бо вони з різних причин не відмітили якслід ваги і впливу УВО і ОУН на хід політичних процесів в Україні, ані ролі підпільно-революційних дій підземної України в формуванні, в унапрямлюванні політичної історії тієї доби, в утверджуванні національно-державницької думки і в стимулюванні процесів зростаючої активізації мас супроти окупантів України.
Хоч виникнення і дії українського національно-революційного руху стали невідривною часткою політичної історії України і зворотнім етапом в розвитку української політичної думки, погляди на історичну необхідність революційних форм національно-визвольної боротьби, оцінка метод чи конкретних підпільних акцій були в сучасників тих подій часто суб'єктивні й контроверсійні, та змінливі з ходом років.
В перших роках після втрати власної держави збройна боротьба за її повернення, тобто ідея національної революції, апробована обидвома українськими урядами, що не скапітулювали перед окупантами, – була самозрозумілою конечністю для патріотичних людей, які почували себе громадянами української держави і окупацію українських земель уважали за стан нелеґальний і тимчасовий. Заснована в 1920 році УВО, як підпільна понадпартійна армія України, висунула всім зрозумілі головні гасла: за самостійність української держави і соборність розірваних між; чотирьох окупантів українських земель. УВО в своїх діях знайшла підтримку і співдію від тодішніх політичних партій. Продовжувані нею акції пасивного і активного спротиву, бойкоту окупаційним розпорядженням поривали маси до солідарности і наслідування.
Одначе, переключення загальної громадської думки на категорії революційного мислення було короткотривале. Ризький мир 1921 р. і рішення Ради Амбасадорів у 1923 році про прилучення Східньої Галичини до Польщі та політика регіонального патріотизму двох діючих за кордоном українських урядів, УНР і ЗУНР, внесли глибоке потрясення і розбіжність поглядів на принцип соборности і на перспективність визвольно-революційної боротьби. Московський і польський окупаційні режими після своєї стабілізації почали робити заходи, щоб приєднати непримиренність підкорених українців мінімалістичними приманами: одні – надіями на українізацію й полегшену економічну політику в радянській псевдодержаві на СУЗ, другі – надіями на автономічні полегші, які ніколи не були ухвалені варшавським сеймом. Ці примани відкрили дорогу ілюзіям про можливість примирного співжиття з окупантами, дорогу, суперечну з цілями національної революції. На СУЗ національно-активні елементи включилися в співпрацю головно на культурному відтинку, за що були потім масово знищені; на ЗУЗ постали дві головні течії: напрямок „реальної політики” з надіями на осягнення нереальної автономії з Варшави, звідки приходили щораз нові реальні обмеження довоєнних прав і – радянофільський напрямок з надіями на московсько-большевицьку допомогу визволитися від Польщі, щоб попасти в московський полон. Цей зворот до політичного ілюзіонізму змінив позитивне ставлення цих обидвох політичних груп до ідеї національної революції, базованої на організуванні власних сил народу за державну незалежність від обидвох окупантів. УВО, з свого боку, твердо відкидала орієнтацію на історичних ворогів України, Москву і Варшаву, як теж на міжнародню справедливість західніх держав.
