— Ви надто багато хочете від мене, Артеме. На жаль, це мені також незрозуміло. Звісно, я можу зробити і тут деякі припущення. Але всі припущення лишаються сумнівними гадками. Ну от, наприклад, чому б не пояснити це світло якимсь радіоактивним випромінюванням в стелі підземного простору? Або постійною флуоресценцією, скажімо. Може бути таке? Може. І отаке світло поширене тут. А нагадує воно наше присмеркове денне тому, що воно розсіяне, його джерела затінені хмарами. І тому створюється враження суцільних сутінків…
— Добре, це можна прийняти, — погодився Артем. — А як же настає тоді день і ніч?
— Справді, чи дасте ви мені спокій, Артеме? Ну звідки я можу знати це? Адже я пробув тут не довше за вас.
- Іване Семеновичу, так я ж прошу тільки якесь припущення, — благав Артем. — Знаєте, хоч воно буде тільки припущенням, але все ж якось легше…
— Гаразд, спробую припустити, — посміхнувся геолог. — Взагалі свічення радіоактивної речовини може мати само по собі певну періодичність. Можливо, наприклад, що ця речовина випромінює світло тільки тоді, коли поверхня землі в цьому районі перебуває під сонячним промінням. Заряджається, так би мовити. Так, як добре відомі вам світні фарби. Втім, попереджаю, що я нічого не матиму проти, якщо вам пощастить відшукати інші, переконливіші пояснення. Здається, часу в нас вистачить… Що, Лідо, ви теж хочете щось запитати? — звернувся Іван Семенович до дівчини, помітивши її неспокійний рух. — Та що я, живий довідник вам, чи що? Гаразд, запитуйте, тільки, щоб це було вже востаннє!
Власне, Ліда не збиралася нічого запитувати; вона просто влаштовувалася зручніше, бо їй дуже-дуже хотілося спати. Але якщо Іван Семенович звернувся до неї… і справді, невже тільки один Артем може ставити питання? Зрештою, Ліда теж має своє, про яке вона вже не раз згадувала, — і там, у полі, і потім…
— Я, Іване Семеновичу, — вимовила дівчина напівсонним голосом, — хотіла б узнати про те, чому тут такий дивний колір рослинності. Як це може бути — трава і листя не зелені, а жовто-рожеві? Чому це?..
— Добре. Зараз придумаю якусь більш-менш підходящу причину. Це буде навіть легше, ніж усе попереднє. Від чого залежить зелений колір у земних, звичайних рослин? Від хлорофілу. Що таке хлорофіл? Зелена фарбуюча речовина, що поглинає світлову енергію сонячного проміння й перетворює цю енергію на хімічну, без чого не могли б існувати рослини. Так?
— Безумовно!
— Це все — в умовах сонячного світла. А тут сонця немає. Що сталося з рослинами? Загинули б? Ні, природа завжди пристосовується до різних, навіть найважчих умов життя. І тутешні рослини пристосувалися теж. Вони використовують замість сонячної — енергію цього підземного світла. Мабуть, саме тому на зміну звичайному хлорофілові, який не може утворюватися тут, рослини поступово виробили нову, іншу фарбуючу речовину з такими самими або подібними властивостями. Вона вже не зелена, а жовто-рожева, пристосована не до яскравого сонячного світла, а до м’якої сутінкової підземної радіації. Отже, життя пристосувалося до нових умов… Це все, що я можу придумати. Приймаєте, Лідо?
Проте Ліда не відповідала. Геолог прислухався: рівне, розмірене дихання дівчини свідчило, що вона вже мирно спала. Іван Семенович лагідно всміхнувся і заговорив тихіше:
— Оце, Артеме, сигнал, що нам треба припинити наші наукові міркування. Час спати, всі втомились. А завтра треба бути міцними і готовими до всього. Може, зараз з’ясуємо тільки одне: щодо генеральної лінії нашої поведінки…
Він кашлянув, вийняв з кишені люльку, набив її тютюном, закурив. У непевному світлі вогника, що часом спалахував, часом притухав, химерно вирисовувалися гострі риси його обличчя. Нарешті Іван Семенович заговорив — повільно і роздумливо:
— Певна річ, наш шлях лежить не в сторону Дорбатая і його віщунів. І не в сторону Сколота також. Бо він сам по собі мало чим відрізняється від свого брата. Обидва вони хочуть використати нас у своїх інтересах. Наш шлях — до простих скіфів, обдурених віщуном, до пригноблених невільників. Ось з ким ми можемо і повинні порозумітися. Хіба ми не радянські люди? Хіба може в нас бути інший шлях?
— Ні! — одностайно відповіли і Артем, і Дмитро Борисович.
— Мені здається, що нам слід добре придивитися до Варкана. Він сказав нам поки що далеко не все, що міг би сказати. Це я не в докір йому: адже, щоб довіряти, треба хоч трохи знати своїх співбесідників. А він нас зовсім не знає… Проте я думаю так: він і його товариші, такі самі молоді скіфи, мисливці і воїни незнатного походження, можуть стати нам у пригоді. А всі вони — серед друзів Сколота. Значить, нам принаймні тимчасово доведеться триматися ближче до цієї групи, а виходить, і до Сколота…
— Тактичний маневр, Іване Семеновичу? — всміхнувся весело Артем.
