Пісня закінчилася. Дорбатай востаннє люто прокричав кілька слів. Він закликав, він явно намагався збудити скіфів. І своєї мети старий віщун досяг, бо у відповідь на його закляття залунали нестримні вигуки, задзвеніла зброя, натяглися луки — у повітрі майнув дощ гострих довгих стріл, які описали дугу над священним жертовником і впали десь далеко за пагорком.
Два підручні подали Дорбатаю велику золоту чашу і довгий кам’яний ніж з золотою рукояткою.
— Священні ритуальні речі скіфських віщунів, — прошепотів збуджено Дмитро Борисович, в якого знову заговорило серце археолога.
Дорбатай урочисто прийняв чашу й ніж. Він підніс їх угору й голосно закричав, наче заклинаючи хмари, що повільно пливли в небі. Дмитро Борисович одразу переклав:
— Він сказав знову мішаною мовою, Іване Семеновичу. “Хай прихідці подивляться, пересвідчаться на власні очі що станеться з ними самими за кілька хвилин! Хай вони краще скоряться!”
Іван Семенович мовчки похитав головою, не зводячи уважного погляду з того, що відбувалося біля священного жертовника.
Дорбатай опустив ніж лезом до землі. Це також був сигнал. Підручні віщуна, що тримали зв’язаних рабів, потягли їх до нього. Пролунав зляканий крик одного з рабів, що намагався опиратися. Другий, важко переступаючи наче зомлілими ногами, ішов, не чинячи опору, не плекаючи вже ніякої надії на порятунок. З натовпу скіфів долинув голосний гомін. Артем зблід. Він гукнув:
— Вони ж уб’ють їх, Іване Семеновичу! Це неможливо!
Брови геолога зсунулися. Він міцно тримав Артема з плече:
— Заждіть трохи, Артеме. Зараз, зараз прийде наша черга діяти.
Підручні тягли рабів до Дорбатая. Старий віщун ждав, його погляд на коротку мить спинився на чужинцях: перемога і загроза були в тому погляді. Перший раб уже не кричав. Він ніби втратив голос. Він тільки хрипів, закинувши голову назад. Збуджений гомін у натовпі внизу зростав. Чути було, як істерично лементувала якась жінка. Іван Семенович підштовхнув Артема:
— Вперед, юначе! І хай з вами буде щастя!
Одним стрибком Артем опинився біля Дорбатая, що здригнувся від несподіванки і позадкував. Підручні віщуна не встигли затримати Артема, не встигли навіть ворухнутися, такий блискавичний був стрибок юнака, настільки раптовий був його вчинок. Він стояв уже перед старим віщуном, недбало і презирливо взявшись руками в боки. Коло нього загрозливо вишкіряла зуби й виразно гарчала Діана.
Мертва тиша лягла в степу. Все спинилося, застигло. Всі чекали — що ж буде далі, що зробить могутній, славетний Дорбатай з нахабним чужинцем, проклятим богами. Мабуть, він відступив на крок лише для того, щоб зручніше спопелити на місці одчайдушного чужинця.
Дорбатай, зціпивши зуби, люто гукнув щось до підручних, показуючи кам’яним ножем на Артема. Але жерці не насмілювалися підійти до молодого чужинця. Повторювалася вчорашня історія: старий віщун змушений був залишатися з сміливим юнаком сам на сам!
Проте Артем уже використовував зручність свого становища.
— Слухай, ти, старий шахраю! — закричав він просто в обличчя віщунові. — Твоє царство скінчилося. Я викликаю тебе на змагання. Покажи, на що ти здатний. Взнаємо, хто з нас могутніший! Давай сюди перекладача!
Природно. Дорбатай не розумів жодного слова юнака, який, знаючи це, тут-таки додав:
— Зараз я тобі поясню все. Варкане! Егей, Варка не! Варкан штовхнув коня і за мить опинився біля свог нового приятеля. А Артем вів далі:
— Дмитре Борисовичу, скажіть Варканові все, що треба, хай він перекладе цьому шахраєві й усім скіфам у ввічливій, парламентарній формі, що я сказав!
Варкан уважно слухав те, що говорив йому археолог. А ще за хвилину його голос лунав уже так, що його справді чув не тільки віщун, а й кожен скіф. У відповідь над степом знову знявся гучний гамір. Натовп захвилювався. Обличчя Дорбатая спохмурніло остаточно. Але тепер у нього не лишалося шляхів для відступу. Натовп чекав відповіді на виклик сміливого молодого чужинця, народ дивився на Дорбатая. Старий віщун наважився. Хриплим, загрозливим голосом він прокричав щось у відповідь юнакові.
— Він каже, що боги зараз спалять вас, Артеме, — переклав археолог. — Ви не боїтеся?
— Побачимо, хто краще впорається з небесним вогнем! Ану, починай, старий! Хай твої боги спалюють мене. А тоді вже візьмуся за діло я!
Артем вільно й невимушено стояв перед Дорбатаєм. Старий віщун одразу зрозумів, що зопалу сказав зайве і що юнак чудово розуміє це. А натовп скіфів чекав здійснення страшної загрози чудодія… і кожна прогаяна мить була на користь чужинцям! Не випускаючи з рук священних чаші й ножа, Дорбатай почав промовляти свої закляття. Він вигукував їх з таким напруженням, що на старечій шиї напиналися жили: він раз у раз переходив з крику на зловісний загрозливий шепіт, він вимахував руками, мов скликаючи всі сили природи на голову молодого злочинця. Але той не виявляв ніяких ознак страху, на який сподівався віщун, стояв спокійно і навіть посміхався!
