— Как говорят в моей родной Одессе, торг здесь неуместен. Опять же, по всему, я вижу перед собой не юного новобранца, а матерого российского капитана или даже майора. У него может быть много интересного в свежей памяти… Пошли, пошли, тут уже недалеко. В Волновахе как раз штаб, тебя сдам, машину возьму, ребят заберу… А то они меня точно за труса держать будут. Ты, кстати, чего так далеко от своих забрался?.. Ну молчи, молчи, потом все расскажешь...
Мартинов
— У меня в кармане часы дедовские золотые, командирские — взял с собой на счастье. Возьми, а меня убей. Ну, убей, а потом возьми. По-любому, не с трупа заберешь, а подарок.
Слон
— Шо-то ты накрутил. Тебе какая выгода? В упор не вижу.
Мартинов
— Если в плен попаду, на органы пустят. У вас врачи ваших раненых за счет наших латают. Кровь-то у них одна, русская… Ты меня понять должен, лучше смерть, чем по кусочкам жить...
Слон
— Ну, положим, я, американский еврей, родом из Одессы, истинный православный жидобандеровец, ничего тебе не должен. А пересадка мозга тебе точно не помешает. Давай лучше споем что-нибудь этакое, походное, чтобы идти веселее.
— Полковник Васин приехал на фронт
Со своей молодой женой.
Полковник Васин собрал свой полк
И сказал им: пойдем домой.
Мы ведем войну уже семьдесят лет,
Нас учили, что жизнь — это бой,
Но по новым данным разведки
Мы воевали сами с собой.
Этот поезд в огне,
И нам не на что больше жать,
Этот поезд в огне,
И нам некуда больше бежать.
Эта земля была нашей,
Пока мы не увязли в борьбе...[1]
Мартинов
— Эй, ты живой?
Слон
— Не дождешься!
Стрілка
— Пити хочу. Дуже. Не можу більше.
Лавр.
— Будемо сечу пити. Бери осьо флягу, наливай. Чи я можу, мені зручніше.
Стрілка
— Ну не жартуй.
Лавр
— Та які тут жарти, космонавти п`ють. Я малим хотів бути космонавтом. То й спробував пити. Нічого страшного.
Стрілка
— А я хотіла моделлю бути… Гуляла по квартирі в такому коротюсінькому платтячку… Стій, чекай!
Лавр
— Ще б туфлі на підборах.
Стрілка
— Угу, і білий кабріолет. Давай флягу, піду до колодязя.
Лавр
— Як попутка трапиться, бреши що хочеш, та їдь до наших, у Волноваху, а я далі сам.
Стрілка
— Не той час, щоб тут дівчаток підвозили. Мчать по дорозі як кулі, раз на три години машина.
Лавр
— Буду на тебе в бінокль дивитися. Як це в моделей зветься, як вони по терикону на трасу виходять?
Стрілка
— Дефіле. Останній писк літа — 2014. Останній зойк…
— …І вам добрий! Як ваші справи?..
— Ну, а чого тільки про мої? Я тут один лишився, Стрілка пішла воду шукати…
— О, сіла в машину, мабуть, підвезуть. Я їй сказав до Волновахи вибиратися, як ти й казав. А мені куди звідси?.. Так… Тоді удосвіта вийду. Ну, таке… Сім-вісім… Считай, вмію. Ставок в селі, раків там повно, пірнав за ними… Кажеш же, немає іншого шляху... Ну то й добре. Мені завжди важко, як треба між чимось вибирати. А як там Настя?.. Ну добре як добре. Це ти їй хто?.. Ясно… І не бачив її ніколи?.. Бувай тоді, піду втоплюся у річці глибокій… Тю, це пісня така. Всі її знають. І звідки ти такий взявся?..
Тесей
— Дивний хлопець. Йому виживати треба, вибиратися, смерть навколо, а він, схоже, до мене ревнує. Смішно... Хоча з дівчиною вже час познайомитися особисто. Тонка натура, зараз такі майже не трапляються. Як вона зніяковіла, коли запитав, що їх з цим хлопцем пов'язує, так і не відповіла... А там щось таки не просто "а я люблю військових, красивих та здорових". Звісно, може, заяложений сюжет — романтична дівчина і хлопець з тих, у кому прокинулася давня козацька кров. Як дід казав — "той, хто спочатку цілує шаблю, а потім — жінку"...
