Якби вони поняття мали, які музичні інструменти, окрім скрипки, є смичковими, то знали б, що з віолончеллю, напевно, рухатися треба вниз. Але Андрій не довчився в музичній школі до того, щоб йому купили інструмент — обійшлися одним смичком. Власне, тому й приклеїлося це прізвисько. Галці стало соромно, що розбурхала ці спогади. Хоча нічого лихого вона й не згадала. Тобто згадала, звісно, але тримала рот на замку. Та раз розжалобилася, то дала однокласнику погортати свій фейсбук. І він через десять хвилин, коли Паша блював у туалеті, а Іра плакалася про своє нещасливе кохання всього минулого місяця, легенько штурхнув Галку й майже пошепки сказав:
— Оця.
— Тобто?! — І так вкрите червоними алкогольними плямами обличчя запашіло ще більше, уже від гніву. Її питання було таке ж просте, як і його прохання.
— Познайом, — Андрій був небагатослівним. Знав же, що чим більше скаже, то більше знайдеться причин його висміяти. А це ніяк не вписується в його систему координат, у якій віднедавна існує лише вона.
— З нею?! — пхикнула Галка п’яно, а потім одразу ж притишила голос: — З нею?.. З Одаркою?..
Одарка! Він усміхнувся так, що вона зрозуміла: є ще хлопці, які не п’ють. Принаймні один. Ось же він сидить і усміхається! П’ять секунд вона мовчки заздрила подружці (власне, так і зародилося правило п’яти секунд), а тоді дала згоду. І майже відразу забула про неї. Але Андрій як єдиний поборник тверезості на їхньому недолугому вечорі майже боляче діставав Галку, доки та втомилася відмовлятися.
То чи пройшла Одарка перевірку? Аха, що за питання! Він не відкупитися від неї хотів, він хотів витратити всі назбирані за останні десять років гроші на неї, щоб вона не мала сумнівів — усе серйозно! Збирав він, звісно, не на неї їх, а на машину, але як така справа, то ходитиме пішки — навіть міські автобуси ігноруватиме!
— Мій розрахунок був простий, — як на духу видавав усе Андрій. — Якщо ми підемо в кіно, то півтори години будемо разом. От і познайомимося.
Одарка уявила місця для поцілунків у кінотеатрі. Ні, в їхньому таких немає. А загалом є — вона колись читала. Щось і десь — щось читала, що десь є. Напевно, й мама так із батьком зустрічалася. Ґудзики на спідниці почали розстібатися, і вона заскрипіла зубами. Чи то ґудзики так скрипіли? Тьху ти, спідниць на ґудзиках у неї ніколи не було — і що я ото вигадую?! Вона витягла праву долоню з рукавиці й витерла гарячий піт об свої класичні джинси.
Андрій, думала Одарка, це ж треба — його звати Андрій!
І доки він розповідав їй про важливу різницю в розмірах шлакоблоків, із яких він там щось будував, будує чи планує будувати, вона народжувала дітей від нього і давала їм імена. Він ніколи не спізнюється додому, ніколи не дає приводів ревнувати чи сумніватися в ньому, він час від часу купує квитки в кінотеатр — просто, щоб вони дві години побули самі, без дітей…
Стоп, а з ким же діти? Ця думка заскочила настільки зненацька, що вона була впевнена: Андрій — це не провидіння, не згусток благодаті. Це карма, від якої нікуди не дітися й не врятуватися.
— Ну? — перше, що сказав Андрій, щойно Галка витягнула дебелу сумку з їхнього катафалка — сільської маршрутки.
— Все домовлено, не парся, Смичок!
Андрій ухопив сумку, якої обіцяв і пальцем не торкатися, якщо відповідь буде негативною, і подався додому до Галки на крок попереду неї.
— Ей, ти що, образився? Не віриш, чи що? Але є одна проблема, непосильна для тебе.
— Яка? — Андрій ураз став монолітом, який фіг там зрушиш із місця.
— Я не жартую, — відривалася Галка за всі його, Андрієві, тисячі дзвінків посеред дня і посеред ночі, двісті вісім есемесок і одне повідомлення у вайбері.
— Яка? — жилка в нього на скроні пульсувала, і треба було бути хоча б трішки метикованим, щоб утямити, що краще на його питання відповісти.
І Галка була саме така.
— Вона взяла з мене слово, що мого однокласника звати не Андрій. Неясно що тринділа. Але я зрозуміла, що для неї це ім’я фетиш. От знає, що не встоїть і закохається в хлопця, якщо він виявиться Андрієм. Десь так.
— А ти що?
— Ображаєш! — театрально легковажно кинула слово Галка, Андрій же натомість кострубато й невміло хвицьнув її торбегу об каменку, що вона зрозуміла: порожніх баночок мамі не везе й сказане щойно краще уточнити.
— Нічого не сказала, — ображено набурмосилася Галка.
— Нічого?
— Нічого.
От і добре, думав Андрій. Тоталітарні, тьху ти, тотемні штуки не про мене. Обійдуся своїми силами. Хоча про сили час подумати був усього тиждень. Не в качалку ж бігти, аха.
Але що в ній є такого? Андрій дивився на фото в Галчиному фейсбуці, на якому п’ятеро дівчат у мантіях підкидають угору дипломи. В усіх високо злетіли, і вони їх, сміючись, намагаються спіймати. І лише в однієї диплом уже порівнявся з грудьми, але сфотографований кадр свідчить, що вона навіть спроби не зробить, щоб зловити його. Так, їй байдуже на диплом. Вона отримувала освіту задля чийогось «треба». І цієї миті теж, задля треба, стоїть і байдуже дивиться в об’єктив фотоапарата.
Ні, не впаде, не пролетить повз мене, подумав Андрій. Але що це було?