— А вібороли! — сказав довольний вуйко Міхєйло. — Хлопці ишли на смерть і гинули. Сиділи криївками, аж доки їх гет не віловили й ни перебили.
— Та ни всіх, — заперечив вуйко Юра.
— Ни всіх. Багато в Сибірах відсиділи ти й вернулиси, богу дєкувати. Але я то кажу, шо за шо УПА бороласи, то й віборола. Тогди хто би сказав, шо буде Україна, ти й така велика? А тепер є! Ясно, шо маскалота наслідила, ти й шє довго треба буде за ними чєстити, али такої України, як тепер, шє ни було.
— О, я памнітаю, як партизани били руских на Кородистім, — озвавси дідо. — Це було сорок п’єтого року на саме Відорші.
— То на Кородистім були рускі? — здивувавси я.
— Йо, їх було дев’їтьдісєть. Закватирували в школі. А партизани їх оточєли й зачєли стрілєти. А ті собі відти стрілєли. Так шо кулі летіли аж до нас туда. Я пшов там д’дорозі подивитиси, як стрілєют, а це кулі почєли бриніти такі коло мене. Лиш бринь — і в землю. То я вже тогди пшов у хату. Але видів, як штири руских впало. А потому рускі пішли в той бік, звідки в них стрілєли, і почєли палити хати. Штєфанічєного першу запалили. Вітак зачєли палити в Сеньки Кирчікової, шо Дмитро Федорів тримав доньку її. Запалили туда за рідом шос сім хатів. То до двечіру стрілєли. Тогди був найбірший бій у Брустурах. Доти ни було і після не було. Космачами туда було, а тут ні.
— Ану пускай стакан, — вуйко Юра звернувси до діда, коло икого стояв пугарик[20] з горівков.
— Дай Боже, — дідо напивси до вуйка Юри, перехилив стакан, втерси рукавом і закусив сушеницев з вару. Тогди стрєс стакан і насипав горівки вуйкови.
Вуйко пустив далі, і так обійшло колом — дідо, вуйко Юра, тато й вуйко Міхєйло. Мама вже пшла вкладати малого Колюся, а баба пішла спати в сусідну кімнату. Я ніби тоже вже пішов до спаня, бо віліз на піч ти й накривси ліжником, але шє не спав, а таки з интересом слухав. Дідо шє мині николи ни розказував про ці кулі, шо бриніли й падали в сніг. Мо, шє шос розкажут. Хлопи при горівці всєкого интересного розказуют.
— Я тоже мав прєчку[21] з рускими, — почєв вуйко Міхєйло. — То вже було дилеко по войні, бо у войну я шє був малий. То було дес у підісєтих. Я тогди був у полонині. Ади таки пас вівці. А наші шє воювали. Хоть було по войні, але партизани собі мали криївки ти й били руских, коли могли. А я шо ходив туда-суда, то мнов перефавали штафети. Аді Андрій Федюків чи Никола Петришин. Вни були ніби на селі прості ґазди, але всьо знали, шо в сіліраді робитси й передавали мнов штафети[22]. А я знав під иков плитов у Ґреготах то лишєти і всьо. Але рускі икос мене віслідили і ймили в лісі. Такі під Веснарьков. Ти й кажут мені, аби казав, де «бандити» ховаютси.
— А ти шо? — дідо з цікавостев слухав.
— А я кав, шо нічьо не знаю. Я перепудивси, — вуйко перевів на мене очі. — Тобі кілько, Иванку, років?
— Шість.
— О, а я був трохи бірший, мав десіть. Мене тогди один взєв за прошивку й потєг до потоку. Там була трохи кирничка і він мене головов у воду. Топив! Я думав, шо мені вже амба. А він тогди мене вітіг і знов питає, де бандити ховаютси.
— Ти й ви сказали? — я дуже переживав за малого вуйка ти й наших «бандитів».
— Ні, я почєв голосити, ти й мене пустили.
— А ви такі не знали?
— Та знав, шо вни мают криївку дес коло Студеного Чуркала, але то не можна було казати, бо їх би віловили.
Вони далі собі шос говорили, а мині все в голові крутилиси слова «не можна було казати, бо їх би віловили». А потому я нагадав собі про магнітофон, шо скоро буду мати. А потому я ніби далі колідував, але вже ходив не селом, а лісами.
Ми з Ильком оба ішли нічним лісом, але ніц не боялиси, бо не було гет темно. Нам файно вісвічював сніг из землі, а шо ліс був доста рідкий, то й місіць з неба. Ми дерлиси такими жбирями[23], шо страшне, але икос віходило пролазити далі й далі. Відкис була страшна сила. Я аж сам із себе дивувавси.
— Ти диви, — казав я Илькови. — Коли ми ходили колідувати на Ґрунь, то я ледви ходив, а тут иду легко, як олень.
— Та бо тут инакше, як було там. Тут ми ни идемо, а линемо.
— Шо робимо? — я шос ни зовсім зрозумів Илькову бесіду.
— Линемо, браччєку, линемо, — усміхнувси Илько.
Я ни видів їго лиця, бо він ишов перед мене. Точніше, ни мав би видіти, але икос видів.
Поки я думав, як це так вішло, ми уже стали перед иковс великов плитов.
— Пускаєте колідників? — зашипотів Илько.
— Пускаємо, пускаємо… — відповіли з-за плити, і вна відхилиласи, як дверцєта.
— Христос си рождає! — привітавси Илько.