Але причиною цього було не тільки самолюбство. До цього спричинилася ще й недосвідченість. Коли ви сидите віч-на-віч із кимось, хто люб’язний, чемний, ввічливий, дуже важко весь час усвідомлювати, що в тому, що він говорить, немає ніякої правди, немає нічого щирого. Недовіра (постійна і систематична, без тіні вагання) вимагає величезних зусиль, а також тренування, тобто частих поліцейських допитів. Такого тренування Томашеві бракувало.
Чоловік із міністерства вів далі:
— Ми знаємо, пане докторе, що в Цюріху у вас було блискуче становище. І ми дуже цінуємо, що ви повернулися. З вашого боку це був благородний вчинок. Ви знали, що ваше місце тут. — І потім додав, ніби докоряючи Томашеві: — Але ваше місце за операційним столом!
— Я згоден із вами,— мовив Томаш.
Запала коротка пауза, після якої чоловік із міністерства сказав смутним голосом:
— І все-таки скажіть мені, пане докторе, ви справді гадаєте, що комуністам слід виколювати очі? Чи не здається вам дивним, що це кажете саме ви, той, хто стільком людям повернув здоров’я?
— Це чистісінька дурниця,— захищався Томаш. — Прочитайте уважно, що я написав.
— Я читав,— сказав чоловік з міністерства внутрішніх справ, і голос його звучав дедалі сумніше.
— Коли б ви прочитали весь текст, таким, як я його написав, вам би таке не спало на думку. Він вийшов трохи скороченим.
— Як це? — насторожив вуха чоловік із 'міністерства. — Вони опублікували ваш текст не в тому вигляд» як ви його написали?
— Його скоротили. — Дуже?
— Приблизно на третину.
Чоловік із міністерства, здавалося, був щиро засмучений. — 3 їхнього боку це була, звичайно, нечесна гра.
Томаш знизав плечима.
— Ви повинні були протестувати! Вимагати негайного виправлення тексту!
— Невдовзі після того прийшли росіяни. У нас у всіх з’явилися інші турботи,— сказав Томаш.
— Чому люди мають про вас думати, що ви, лікар, хочете, щоб людей хтось осліплював?
— Знаєте, ця моя статейка була надрукована десь аж у кінці журналу, серед листів. Ніхто її навіть не помітив. Хіба що російське посольство, якому вона прийшлась до речі.
— Е ні, пане докторе! Я сам розмовляв з багатьма людьми, які обговорювали вашу статтю і дивувались, як ви таке могли написати. Але тепер, коли ви мені пояснили, що стаття вийшла в іншому вигляді, аніж ви її написали, я дещо побачив у іншому світлі. Це вони запропонували вам її написати?
— Ні,— сказав Томаш,— я сам її послав їм. — Ви знайомі з цими людьми?
— З якими?
— Тими, що надрукували вашу статтю.
— Ні.
— Ви ніколи з ними не розмовляли?
— Одного разу вони викликали мене в редакцію. — Навіщо?
— З приводу статті.
— І з ким ви розмовляли?
— З якимсь редактором.
— Як його прізвище?
Лише тепер Томаш збагнув, що його допитують. Він раптом уявив собі, що може наразити когось на небезпеку. Він знав, звичайно, ім’я редактора, але заперечив: — Ні, я не знаю.
— Але ж, пане докторе,— сказав працівник міністерства тоном, сповненим обурення від Томашевої нещирості,— все ж таки він відрекомендувався вам!
Хіба не трагікомічно, що саме наше добре виховання стало союзником таємної поліції. Ми не вміємо брехати. Імператив «кажи правду!», який з дитинства нам прищеплювали тато й мама, спрацьовує так автоматично, що ми соромимося за свою брехню навіть перед поліцейським, який допитує нас. Для нас куди простіше сперечатися з ним, ображати його (що, до речі, не має аніякісінького смислу), аніж брехати йому в очі (хоча тільки це ми й повинні робити).
Коли чоловік з міністерства дорікнув йому за нещирість, Томаш відчув себе ніби винуватим; йому довелося подолати якийсь внутрішній бар’єр, аби й далі стояти на своїй брехні: — Може, він і відрекомендувався мені,— сказав Томаш,— та оскільки його ім’я нічого мені не говорило, я одразу ж забув його.
— Який він на вигляд?
Редактор, котрий тоді розмовляв з ним, був невисокий на зріст і мав коротко підстрижене йоржиком світле волосся. Томаш постарався наділити його зовсім протилежними рисами: — Високий на зріст. З довгим чорним волоссям.
— Ясно,— сказав чоловік з міністерства,— і з великою бородою.
— Саме так,— потвердив Томаш.
— Сутулий.
— Так, так,— іще раз погодився Томаш і зрозумів, що саме тепер чоловік з міністерства установив, про кого йдеться. Томаш не тільки доніс на якогось бідолашного редактора, але його донос іще й фальшивий.
— Але навіщо він викликав вас? Про що ви розмовляли?
— Вони хотіли подекуди змінити порядок слів.
Це прозвучало, як смішна відмовка. Чоловік із міністерства знов обурився: чому Томаш не хоче сказати правду:
— Послухайте, пане докторе! Хвилину тому ви твердили, що вам скоротили текст на третину, а тепер кажете, що з вами дискутували про порядок слів! Де ж тут логіка?
Томашеві одразу легше стало відповідати на запитання, бо те, що він казав тепер, було чистісінькою правдою:
— Логіки немає, але це саме так і є,— засміявся він. — У мене попросили дозволу змінити порядок слів в одному реченні, а потім ще й викинули третину статті.
