Вже існують найрізноманітніші види кидального спорту. Змагання проводяться на суші й на воді якірцями і пластмасовими важками, їх кидають у ціль, у спеціальні диски, а також на відстань. І дехто вже досяг незвичайних успіхів, майже циркової спритності. У «Рибальських вістях» я недавно прочитав про американську дівчину, Анну Стробель, яка з відстані п’ятнадцять метрів гасить важком цигарку в устах партнера. Ще вона вміє закидати одночасно два спінінги. Один кидає над головою, а другий — знизу. При цьому обидва важки влучають точно в те саме місце, розташоване на відстані двадцять метрів.
У спритних руках спінінг з якірцем або з важком може стати небезпечною зброєю.
Довго я сидів перед своїм наметом, міркуючи про Капітана Немо. І що більше я про нього думав, то дужче прагнув зустріти його, познайомитись і порозмовляти.
Аж надвечір підплив човен з лицарями спінінгу — панами Анатолем і Казиком та їхніми дружинами. Вони побачили, що я отаборився над затишною затокою і, мабуть, відразу вирішили поставити свої намети по сусідству.
Я не виявив незадоволення, хоч полюбляю самотність. Бо передбачав, що незабаром повинен буду розвідати околицю, а мій намет міг би на той час залишитися під їхнім наглядом.
Пан Анатоль і пан Казик пояснили мені, що свої автомашини вони залишили на подвір’ї у якогось селянина в селі Сем’янах. І тепер присвятять весь свій час рибальству. Вони поставили поряд із моїм наметом два маленькі намети, повечеряли, а тоді пан Анатоль витяг великий закордонний спінінг.
— Треба наловити риби на завтра на сніданок, — сказав він таким поважним тоном, наче без тієї риби його дружина й приятелі померли б з голоду.
— А ви спробуєте щастя? — спитав він.
Я розвів руками.
— Я не розуміюсь на рибальстві. До того ж не маю ніякої снасті.
То була для нього чудова нагода, щоб повчити мене.
— Рибальство, шановний добродію, це чудовий відпочинок. І водночас корисний спорт. Немає нічого кращого за рибу, яку сам зловив і сам приготував. То я вам позичу, — він показав на вудку в човні. — Сьогодні ловитимемо щук. Я закидатиму спінінг коло осоки, бо щука полюбляє плавати ближче до берега, полюючи тут на менших рибок. — Він побалакав, побалакав і вліз у човен. Відплив од берега, зупинився під осокою й почав закидати блешню.
Тим часом сонце стало схоже на червону кулю й поволі котилося до темної смуги лісу на обрії. Я закурив люльку, бо від води насунула хмара комарів, з кровожерним дзижчанням кружляючи навкруг моєї голови.
На озері знову почувся гуркіт мотора. Показалася велика рибальська баржа, а в ній хтось знайомий. Авжеж, дівчина з косою. Вона помітила мене коло намету, помахала рукою і завернула човна в мою затоку.
— Вимкніть той клятий мотор! — гримнув на неї пан Анатоль. — Хіба ви не бачите, що я ловлю рибу?
Вона слухняно вимкнула мотор і, взявшись за важкі весла, підпливла до берега.
— А все ж ми зустрілися, — сказала дівчина, подаючи мені руку.
Вона була вбрана в штани й товстий светр, запнута хустиною. В човні лежали дві вудки.
— По рибу? — спитав я.
— Еге ж. Уже натішилася домівкою, цілий день возила сіно й надумала увечері вискочити по рибу. А ви?
— Я не вмію ловити й не маю вудки.
Пан Анатоль, мабуть, побачив її вудки, коли вона пропливала повз нього, бо гукнув:
— Ви по рибу? А яким методом ви ловите?
— Ніяким, — засміялась вона.
— А що ви збираєтесь ловити?
— Ще не знаю. Це залежить від місця.
Пан Анатоль зневажливо махнув рукою. А дівчина звернулась до мене:
— Ну, то що, будемо ловити?
— Мені не хочеться звідси нікуди рушати, — непомітно позіхнув я.
— А смаженої риби ви не любите?
— Навпаки. Тільки хіба я щось зловлю? Пан Анатоль уже півгодини закидає спінінг і нічого не зловив.
— Ми спробуємо на черв’яка. І підемо недалеко. Он туди, — показала вона другу затоку, метрів за двісті від нашої. — Крім того, — додала вона, — я хочу поговорити з вами віч-на-віч.
То вже була більша спокуса. Тож ми взяли вудки з її човна й пішли на ту затоку.
— Тут мають бути вугрі, — запевнила дівчина. — Затока мілка, з мулким дном. Пан Анатоль не спіймає риби, бо з того боку мілко від самого берега, а ми зловимо, бо тут мулке дно. Начепимо на гачки і будемо хапати, як то кажуть, «з грунту».
— О, ви чудовий фахівець, — зауважив я.
— Я ж народилася над озером і стільки років живу тут. Мій батько й брати завзяті рибалки. Вдома тільки й мови про рибальство.
Вона поначіплювала черв’яків на гачки. Я закинув принаду якнайдалі від берега, поблизу очерету й водоростей, так звеліла мені дівчина.
Ми посідали на старій, з обдертою корою колоді, викинутій з води хвилями.
— Я бачила сьогодні Капітана Немо, — сказала вона.
— Я теж.
— Він плив на своєму чудовому глісері, — захоплено вела далі дівчина.
— Я теж бачив, як він плив на глісері.
І я розповів їй, як Капітан Немо зірвав прапор з плоту Чорного Франека.
— Який чоловік! — шепнула вона. — Відчуваю, що закохаюся в нього, хоч зовсім його не знаю і не знаю, який він із себе. І ніхто з місцевих жителів нічого про нього не чув.
— Це дуже дивно. Бо глісер — це не голка. Повинен десь тут мати причал.