Ось ми відчули запах диму, а потім смачний дух печеної картоплі. Ми стали ще обережніші. Що далі від берега, то більше було сухого моху й заростів, і вони лунко хрускотіли в нас під ногами. З кожною хвилиною зростала небезпека, що нас можуть викрити.
І зненацька, з-за стіни кущів, до нас долинули голоси:
— Роман гніватиметься, що ми розпалили вогнище. Мільтони тільки на те й чекають…
— А що? З голоду сконати? Він, певно, вже взяв гроші, купив хліба й ковбаси в крамниці в Сем’янах. Наївся сам і не поспішає щось принести нам.
— Добра картопля. Найсмачніша та, що трохи підгоріла. Хочеш оцю, просто з жару?
— Я випив би пива. Як гадаєш, Роман принесе кілька пляшок?
— Треба вимітатися звідси. Найкраще автостопом до Гіжицька. Отам життя! Повно знайомих хлопців, багато туристів. Тут нас уже винюхали.
— Минулого літа легше жилося. А цього року встряв Капітан Немо. Це через нього всі прикрощі. Коли біля порома одержали від нього записку, а потім я побачив його глісер, то зразу подумав, що буде казна-як.
— Той Немо — дівчина. Та сама, в якої Чорний Франек забрав перстень. То будемо тікати звідси від дівчини? Вся Охота глузуватиме з нас.
— Ти бачив, як вона закидає спінінг? А глісер…
— Мотор у глісера можна зіпсувати.
За нашими спинами почулося тупотіння і голосно зашелестіло листя. Хтось, не криючись, біг сюди. Біг просто на нас.
— Лягайте! — шепнув я.
Ми сховалися під кущами, втислися під гілки. Тупотіння наближалося, ось воно вже за мною, вже біля мене.
Я впізнав Лисячу Шкурку.
— Хто там? Хто там? — почули ми голоси хлопчаків із ватаги.
— Ви тут… — він не міг говорити, — сидите собі… А там… Роман… тікає з грішми… Покинув нас, зрадив…
Листя й гілки заслоняли хлопців. Проте легко було уявити сцену біля вогнища.
— Кажи! Кажи все! Що ти знаєш? — вигукували вони.
— Я відніс ту карту Романові, і Вацек Краватик при мені дав йому за неї три тисячі злотих. Я думав, що ми купимо щось попоїсти в крамниці й повернемося до вас. Але Роман сказав: «А тепер чеши звідси, хлопче». Я нагадав йому про вас. «Хочеш з ними побачитись? — засміявся він. — Відколи я порвав з Чорним Франеком, вони не цікавлять мене. Тільки він годився мені в партнери. Привітай хлопців від мене. Скажи, що ці гроші тільки мої, а я змиваюсь до моря». А потім знову засміявся і додав: «Зрозумій, хлопче, цих грошей для всіх замало. А для одного якраз».
— Негідник! Злодій! Зрадник! Шахрай! — залунали вигуки. — І де він зараз? У Сем’янах?
— Я сховався за деревом і дивився, що він далі робитиме. Він пішов до шосе на Суш. Мабуть, надумав автостопом поїхати на Побережжя. А я прибіг до вас. Він, певно, ще не дійшов до роздоріжжя, ми можемо встигнути туди й підстерегти його. Заберемо в нього гроші й перелічимо йому кістки.
Вони довго не роздумували. Ми почули тупотіння ніг і тріск гілля.
Я зірвався з землі.
— Ми повинні добратися до того роздоріжжя. Там буде страшенна бійка!
Хлопці хотіли бігти слідом за ватагою, але Марта спинила їх.
— Водою буде ближче. Попливемо на край озера, до каналу. Звідти всього кілька кроків до роздоріжжя.
Вже не ховаючись, побігли ми через біндугу до нашої флотилії.
Я ввімкнув мотор самохода на найбільшій швидкості, але ж він тяг човна і байдарку, тому швидкість здавалася нам недостатньою.
— От якби оце мій глісер! — бідкалась Марта.
Ми проминули малий острів. Над озером почала підніматись легка імла, від неї стало темніше і швидше насувалася ніч. У вікнах хатин у Єжвалді тут і там світилося. Незабаром тільки ці маленькі вогники підказували нам, на якій відстані ми від берега. Навколо все потопало в білому безмежному тумані, ми пливли, наче в безкрайому морі.
Я ввімкнув фари автомобіля. Імла дедалі густішала, навіть фари не могли пробити її більше, ніж на кілька метрів. Я мусив зменшити швидкість, бо мало не наштовхнувся на велику палю. Обминув її в останню мить; байдарка Телля тільки тернулася об неї.
Але до каналу було вже близько. Ми опинилися в затоці й побачили світло електричної лампи на подвір’ї якоїсь самотньої садиби високо на косогорі. Я плив майже навмання, і самохід ледве не вдарився об дерев’яний поміст.
Ми підпливли до нього, причалили поряд з чиїмсь моторним човном. Потім побігли по дошках помосту, який тягся через болото і заплаву аж до сухої луки.
Перед нами сяйнули фари автомобіля, що їхав по шосе на косогорі. Це було шосе з Єжвалда до Суша.
Імла висіла тільки над озером. На вершині косогору туман уривався, ніби відрізаний ножем. Біля асфальтового шосе було видніше, на дорозі ще ковзали останні темно-червоні промені сонця, що сховалося за лісом. А поле, луки, поміст і озеро — все потонуло в мороці. Коли ми виходили на шосе, нам здавалося, наче ми виринаємо з сірої піни.
Наші черевики загупали по бетонному мосту. Ми побачили, що шосе завертає і зникає в чорній стіні лісу.
І зненацька в глухе гупання наших кроків увірвався крик. Хтось розпачливо лементував. Потім над полями пролунав вереск кількох голосів і відгукнувся луною в сусідньому лісі.
Ми здогадалися, що це хлопці з ватаги спіймали Романа на роздоріжжі.