— Дон Дієго… — почав він, але зупинився і якось дивно глянув на Блада.
Дон Естебан перехопив цей погляд і, сполотнівши, кинувся вперед.
— Ви порушили слово, собаки? Що ви заподіяли батькові? — закричав він, і шестеро іспанців позад нього зняли страшенний ґвалт.
— Ми не порушували слова. В цьому не було потреби, — твердо сказав Хагторп, і це трохи заспокоїло іспанців. — Дон Дієго помер ще до того, як ви досягли «Енкарнасйона».
Пітер Блад мовчав.
— Помер? — заридав Естебан. — Ти хочеш сказати, що ви вбили його! Від чого він помер?
Хагторп пильно подивився на хлопця.
— Наскільки я можу судити, — сказав він, — дон Дієго помер від страху.
У відповідь на ці слова Естебан навідліг ударив Хагторпа в лице, і той відповів би, коли б Блад не став між ними, а його люди не схопили молодого іспанця.
— Годі,— сказав Блад. — Ти сам призвів хлопця до цього, образивши його батька.
— У мене й на думці не було ображати, — виправдувався Хагторп, потираючи щоку. — Дон Дієго справді помер. Підіть і подивіться.
— Я бачив, — сказав Блад. — Він помер ще до того, як ми вирушили в «Сінко Льягас». І вже мертвим висів на мотузках, коли я говорив до нього перед від’їздом.
— Що ви кажете? — закричав Естебан.
Блад сумно подивився на хлопця. І на обличчі його майнула невесела посмішка.
— Ти шкодуєш, що не знав про це раніше? — таки не втерпів він.
Якусь мить дон Естебан підозріло дивився на нього широко відкритими очима.
— Я не вірю вам, — сказав він нарешті.
— Доведеться повірити. Я лікар і знаю, коли переді мною труп.
Знову запала мовчанка. Хлопець почав усвідомлювати весь трагізм становища:
— Якби я це знав, — сказав він хрипким голосом, — то в цю мить ти вже теліпався б на нок-реї «Енкарнасйона».
— Знаю, — сказав Блад. — Ото ж я й думаю зараз про те, яку користь може мати людина, знаючи те, чого не знають інші.
— Але ти ще висітимеш там, — лютував хлопець. Капітан Блад знизав плечима і, круто повернувшись, відійшов. Він не залишив без уваги тих слів, як не залишили їх і Хагторп та всі інші, хто чув. Про це свідчила нарада, яку вони влаштували того вечора.
Нараду було скликано для вирішення долі іспанських полонених. Зважаючи на те, що до Кюрасао у них не вистачить ні води, ні провізії, а Піт навряд чи здатний зараз приступити до своїх штурманських обов’язків, було вирішено іти на схід від Гаїті, а потім понад його північним узбережжям — до Тортуги, у ту піратську бухту, де принаймні можна було не боятися полону. Залишалось домовитися, чи варт їм везти з собою іспанців, чи посадити їх у шлюпку і дати їм можливість самим добратися до берега Гаїті, що лежить миль за десять звідси. На останньому варіанті наполягав сам Блад.
— Нічого іншого не залишається, — переконував він. — На Тортузі з них живцем поздирають шкіру.
— Ці свині заслуговують і на більше! — пробурчав Волверстон.
— Не забувай, Пітер, погрози хлопця, — встряв Хагторп. — Якщо він втече і розповість усе своєму дядькові-адміралу, то можливість здійснити ці погрози стане значно більшою.
Слід віддати належне Пітеру Бладу — на нього не вплинув цей аргумент. Можливо, це й дрібниця, але в розповіді, де багато чого свідчить проти нього, я не дозволю собі проминути обставину, яка говорить на його користь. Адже це доводить, що приписуваний йому цинізм має під собою підстави і виник він внаслідок заподіяного йому зла, а не від природженої жорстокості.
— Чхати мені на його погрози.
— А даремно, — сказав Волверстон. — Розумніше було б повісити його разом з іншими.
— Розумніше, але не гуманно, — зауважив Блад. — Людині властиво помилятися, хоч, можливо, милосердя і є винятком з помилок. То будьмо ж винятком! Я не можу погодитися на таке обдумане вбивство. На світанку дайте іспанцям шлюпку, барило води та торбу сухарів і хай забираються під три чорти!
Таким було останнє слово Пітера Блада, і його товариші скорились: на той час він уже здобув серед них неабиякий авторитет. На світанку дон Естебан та його люди залишили фрегат.
А через два дні «Сінко Льягас» ввійшов у оточену скелями Кайонську бухту, яку, здавалося, сама природа призначила стати фортецею для тих, хто заволодів нею.
Настав час розкрити читачеві той факт, що відомості про подвиги капітана Блада дійшли до нас виключно завдяки сумлінності Джеремі Піта-шкіпера із Сомерсетшіру. Цей милий юнак володів не тільки мистецтвом навігації, але й невтомним пером, яким він енергійно користувався, натхнений неприхованою симпатією до Пітера Блада.
Піт був шкіпером, або штурманом, фрегата, який мав на собі сорок гармат; він вів судновий журнал, і вів так, як ніхто до нього. Журнал цей складався більше як з двадцяти томів різного формату; деякі з них не збереглися, в інших бракує багатьох сторінок. Але якщо я, ретельно вивчаючи їх у бібліотеці містера Джеймса Спека із Комертина, часом страшенно сердився через ці прогалини, то нерідко мені завдавала чималого клопоту і надмірна багатослівність Піта, бо в цій безладній масі документів важко було іноді відокремити справді істотні факти від другорядних.
