— Як на мене, є всі причини вважати, що вчорашній випадок може повторитися, — мовив Натаніель. — Атаку було спрямовано проти Пікаділлі — одного з найпривабливіших для туристів районів Лондона. Можливо, ворог хоче зганьбити нас, посіяти страх серед іноземних гостей, похитнути нашу міжнародну репутацію. Будь-що слід випустити на столичні вулиці патрулі могутніх джинів. Я порозставляв би ці патрулі поблизу всіх популярних торговельних місць, а також біля музеїв та картинних галерей — усюди, де часто бувають туристи. Тоді, коли станеться щось подібне, ми зможемо відреагувати негайно.
Міністри несхвально запирхали. Посипалися заперечення. Ця пропозиція, мовляв, просто-таки смішна: вулиці й так патрулюються кулями-шпигунами, та й поліції в місті не бракує; для керування потужними джинами треба надто багато енергії... Мовчали тільки прем’єр-міністр та ще пан Мейкпіс, який сидів і відверто тішився, спостерігаючи за міністрами.
Нарешті пан Деверо закликав усіх до тиші.
— Мені здається, що нам бракує доказів. Чи справді цей злочин скоєно Спротивом? Може, так, а може, й ні. Чи варто запроваджувати додаткові патрулі? Хтозна? Будь-що, своє рішення я прийняв. У минулому, Мендрейку, ви довели, на що здатні. Доведіть це ще раз. Організуйте це спостереження самі й викрийте злочинця. І про Спротив теж не забувайте. Якщо Міністерство внутрішніх справ не впорається, — він промовисто поглянув на панну Вайтвел і Натаніеля, — нам доведеться передати цю справу іншим установам. А тим часом вирушайте до себе і добирайте своїх демонів якнайстаранніше. Що ж до всіх інших... сьогодні День Засновника, й ми повинні святкувати його. Ходімо обідати!
Панна Вайтвел мовчала, аж поки Ричмонд зник далеко позаду.
— Ви нажили собі ворога в особі Дюваля, — нарешті сказала вона. — Та й іншим ви, здається, також не до душі. Проте нині це найменший з ваших клопотів.
Вона дивилась у вікно автомобіля на темні дерева й поля, що потроху зникали в сутінках.
— Я вірю вам, Джоне, — провадила пані Вайтвел. — Ця ваша ідея може принести певні плоди. Поговоріть із Теллоу, розворушіть міністерство, порозсилайте демонів! — вона поправила довгою тонкою рукою зачіску. — Сама я, на жаль, не можу зосередитись на цій проблемі. Я надто заклопотана підготовкою до американських кампаній... Та якщо —
Що відбудеться в іншому випадку, вона не договорила. Все й так було зрозуміло. Натаніель відчував: треба щось відповісти.
—Так, мадам, — понуро сказав він. — Дякую.
Панна Вайтвел тихо кивнула. Вона поглянула на хлопця — і, попри все його захоплення й пошану до наставниці, попри те, що він два роки прожив у її домі, Натаніель несподівано відчув, що вона дивиться на нього цілком байдуже, ніби здалека. Так яструб, що ширяє в повітрі, дивиться на немічного кроля, міркуючи, варто чи не варто на нього кинутись. Хлопець гостро усвідомив, який він ще молодий і слабкий, який беззахисний перед її силою.
— У нас мало часу, — додала наставниця. — Сподіваюсь, ви маєте напохваті кмітливого демона.
Як і щоразу, я намагався пручатись.
Я використав усю свою енергію для того, щоб протистояти виклику, одначе закляття виявилось надто міцне: кожне його слово було ніби гарпуном, що пронизував, з’єднував і витягав мою сутність. Якісь три секунди тяжіння Іншого Світу допомагало мені противитись, та врешті — несподівано — його підтримка зникла, і я відірвався від нього, наче дитина від материнських грудей.
За якусь мить моя сутність зібралася докупи, розтяглася до нескінченних розмірів і вирвалась у світ, у знайому, ненависну в’язницю пентакля.
Там, відповідно до прадавніх законів, я негайно втілився.
Вибір у мене був багатий. На кого мені перетворитися? Виклик був надзвичайно потужний — невідомий чарівник нівроку досвідчений, тож його не налякаєш ревучим ураганом чи кістяком з очними ямками, затягнутими павутинням. Отож я обрав делікатну, витончену подобу, аби вразити його своєю неповторною хитромудрістю.
Ідея була справді оригінальна, хоч мені й не личило б вихвалятися. В повітрі зависла величезна бульбашка, що вигравала всіма кольорами веселки. Повітря заповнив тонкий аромат тропічного лісу й невловимий, ледве відчутний звук арф та скрипок. Усередині бульбашки сиділа чарівна дівчина в круглих окулярах на тоненькому носику[11] Дівчина спокійно озирнулась...
I аж завила з обурення:
— Ти!
— Зачекай, Бартімеусе...
— Ти!!!
Примарна музика обірвалася мерзенним рипінням. Замість ніжних ароматів потягло тухлятиною. Личко дівчини-красуні почервоніло, очі вибалушились, наче пара варених яєць, скельця окулярів потріскалися. Рожеві вуста вишкірилися гострими жовтими іклами, що скреготіли з люті. У веселковій бульбашці застрибали язики полум’я, й сама бульбашка загрозливо надулася, готова лопнути. Вона закрутилася так швидко, що повітря аж загуло.
— Послухай-но хвилинку..
— Ми ж домовились! Ми обидва склали присягу!
— Ну, правду кажучи, це було не зовсім так...
