– Суди себе сам, Мусію, але між нас тобі місця нема, – сказав Антоній. – За вшетечників святий не молиться.
І на те слово вдарили в дерев’яні тарілки ложками уломні та почварні й розступилися раптом, звільнивши стежку, по якій пішов, по-дитячому плачучи, карлик Мусій, а за ним великоголова істота із походнею, за ними – карлиця з блискучими очками й усміхнена.
– Попереджав же я тебе, Мусію, – сказав Созонт-диякон, коли карлик проходив повз нас. – Чому не послухав?
– Бо-о во-она мо-оя жінка! – схлипнув карлик. – Але во-она вже мене не любить, о-от! І зрадила мене, сучка і блядь.
– Я не сучка і не блядь! – обурено випискнула карлиця. – Я прийшла сюди Бозі молиться, а не на те, щоб ти мені дюдьку совав. Вшетечний пес!
Тоді ще більші сльози покотилися карлику по щоках, по хилив голову й пішов далі. Тепер задніми стали передні й двинули за ним. Ми рушили слідом, а за нами поплелися уломні й почварні чоловіки, жінки лишилися позаду, всі били ложками в дерев’яні тарілки, і від того весь острів наповнився сухим і тривожним стукотом. Процесія рушила в бік Ока Прірви; я озирнувся, але не побачив Микитиних учнів, вони залишилися біля стовпа, так само не було тут і Марти.
– "А намісник спитав, – проказав Созонт слова з Євангелія від Матвія: – Яке зло він зробив? Вони ж зачали ще сильніше кричати й казати: "Нехай розіп’ятий буде!" І як побачив Пилат, що нічого не вдіє, а неспокій ще більший стається, набрав він води й перед народом умив свої руки". [23]
– Не богозневажай, брате Созонте, – мовив Павло. – Чому рівняєш цього карлика до Христа?
– Бо Христос, уподібнивши себе до знедолених і відкинутих із невинно убієнними, взяв свою долю.
– Але Христос був царем, і Пилат це визнав, – мовив Павло. – І не був він невинно убієнним, а постраждав за проповідь своєї науки.
– Це так і інак, брате Павле, – сказав Созонт. – Мовив Ісус: "Коли б знали ви, що то є: "Милості хочу, а не жертви", – то ви б не судили невинних".
Нарешті похід дійшов до Ока Прірви і я, побачивши цю дивну заводь чи озеро, знову вразився: було воно правильноокругле, білясте по боках, а посередині темнів, ніби зорок, менший округ, темний, брунатний.
Усі поставали на березі, який тут увігнувся, кругло врізаючись в острів, карлика Мусія розв’язали, і він почав розтирати собі руки. В тарілки вже не били ложками, зависла тиша. У цей мент на сході розкололося небо й запалало засвітившись – полилося жовте світло. Від озера курілася пара, ніби диміло, підіймаючи сірі пасемка. Сонце ще не зійшло, але цей мент надходив.
– Чи підеш зі мно-ою, жінко-о? – спитав карлик.
– Фі! Тра ти мені дуже! – закопилила носика карлиця.
– Я зара вам до-окажу, що-о во-она мо-оя жінка! До-окажу! – заволав карлик Мусій. – І перейду О-око Прірви о-от! І нічо-о мені не станеться!
Стояла глибока тиша. І я вразився, поглянувши на істот, котрі стояли, – були вони по-особливому почварні; можливо, від цікавості, яка запалила їх. І подумав із болем: що робимо тут ми, серед цих нещасних, і чому треба було нам тут опинитися? Що шукаємо й хочемо знайти? Чому прийшли до цієї заводі, чи не з недоброї, як у цих уломних та почварних, цікавості? Тоді чим різнимося від уломних та почварних? Книжництвом та фарисейством?
Карлик Мусій знайшов палицю і сміливо ступив у воду. І, як тільки це учинив, десятки ложок ударило в дерев’яні тарілки; під цей супровід карлик повільно просувався по невидимій у воді стежці. І я помолився щиро й пристрасно Богові, щоб уберіг цього чоловічка, адже вірив: невинний він, а зрадлива карлиця і справді була його жінкою. Вона ж стояла спокійна й байдужа, вередливо скрививши губи й трохи похиливши набік голову; хто зна, може, вона, як кожна самиця, сподівалася, що її самець переможе і стане достойний її? Тим часом карлик занурився по груди, палицею він намацував стежку. Тоді я згадав, що в найглибшому місці, саме там, де пропав співподорожанин наш Кузьма, вода доходила нам до пахов – карлик же це місце, коли не вміє плавати, не перейде, буде йому з головою; зрештою, коли б і вмів плавати, то, зірвавшись зі стежки, чи зміг би її потім відшукати, а отже, чи матиме силу допливти до супротилежного берега?
Мусій заглиблювався все глибше й глибше і вже майже дійшов до темного кола посеред заводі, вже стриміла над водою тільки його голова, коли ж раптом та голова заверещала дико і в мент зникла. Відтак юрба, що стояла на березі, набрала повні легені повітря й гукнула в один голос:
– У-ї-ях!
І пішли по плесі кола, докотилися до берега, біля якого ми стояли, і вдарились об нього із сплеском.
Тоді карлиця впала навколішки, схопилася руками за волосся, рвонула й заволала:
– Ой Боженьку, чому ти його від мене забрав, я ж тобі за нього молилася? Він був мій чоловік! Він був мій чоловік!
І заревла болючим, трубним, тваринним гласом.
Уломні й почварні стояли із розсвіченими на страшних лицях усмішками і натхненно гатили ложками в дерев’яні тарілки.
У цей час на сході з’явилося сонце. Величезне, криваво-червоне, в оранжевому ореолі, залите кров’ю щойно вбитої ночі.
