– Чи добре тобі? – чи сказала, чи засичала Марта-гадина.
– Але ж задихаюся! – пролепотів я.
– Оце і є плотське задоволення, – засміялася Мартина голова, – у тих, що ганяються за блудницями.
– Але ж я ніколи не ганявся за блудницями та й ніколи нічого із жінками не мав, – вичавив я із себе.
– Оце і є твій гріх, – прошипіла Марта. – Дав тобі Бог оце? – Вона поторсала моє набубнявіле вудо. – Чому марно всихає? Чому вбиваєш своє насіння лихою волею своєю, а не єднаєш його за призначенням з насінням жіночим?
– Бо моє призначення ростити духовні плоди, – сказав я.
– А я тебе примушу зростити плід земний, – прошипіла Марта. – Ввійди в мене!
– Згинь, пропади, маро! – закричав я. – Старий я уже для земних плодів, змертвілий!
– Коли б був змертвілий, не ганявся б за мною і не ба жав би мене, а так ти не мертвий. І оце в тебе не мертве. – Вона знову поторсала моє вудо.
– Не творитиму блуду! – мовив героїчно я.
– Ти вже його твориш, твориш, хіба не відчуваєш?
І я відчув, як у мене впилося зміїне жало. Пекучий вогонь охопив тіло, і почав згоряти я в ньому разом із деревом, до якого був прив’язаний. Вогненні язики охопили мене й пожирали, і закричав я дико, а відтак і прокинувся.
І тут побачив Созонта, який бив палицею по землі.
– Що таке сталося, брате? – крикнув я перелякано.
– Вже нічого, – мовив Созонт і підняв із землі палицею мертву й підвислу змію. – Добре, що не зміг заснути і знову сів за писання. Ще мить, і мав би ти, брате, біду! Вона виповзла на тебе!..
Павло теж прокинувся й перелякано дивився.
– Це вона приходила по мене, – сказав самими вустами.
– Не бери дурного до голови, – мовив Созонт. – Коли б прийшла по тебе, то не помилилася б. І запам’ятай, брате, марновірство – це також гріх.
Созонт поколихував палицею, намотуючи на неї мертву гадюку. Але вона зірвалась і впала в траву.
– Самі випадковості, – буркнув. – Уломні та почварні також сплять на землі і не бояться змій, отже, їх тут не повинно бути.
– Змії в болотах – звичайна річ, – сказав я, цокотячи зубами від пережитого.
– Тоді я теж марновірний, хай простить мені Бог. "Марнота сама – кожна людина жива" – здається, так співав Давид.
У цю мить загорлав півень, кличучи усіх на трапезу. Звук увіч виходив звідтіля, де була загорожа, стовп й хижа Микити.
– Святий Микита кличе нас підкріпити свою плоть, – сказав із усмішкою Созонт. – В мене кишки розриваються.
– Я не піду, – пріло сказав Павло. – Не хочеться мені їсти.
– Тоді віддаси подане тобі нам, – сказав Созонт. – А як у тебе, брате Михайле!
Зуби в мене вже не цокотіли, але їсти я так само не хотів, так Созонту й сказав.
– Тоді я залюбки з’їм і твою частину, – мовив Созонт. – Рушили!
Ми пішли на стежку, вже цілком заповнену уломними й почварними. Останнім стояв кривоносий чоловічок із грубою палицею.
– Чи водяться тут, на острові, змії? – спитав у нього Созонт.
– Змії? – перепитав чоловічок, був він уломний, але не почварний. – Ні, не бачив. А ти бачив? – спитав з інтересом.
– Ми тут люди нові, спимо на землі, ото я й запитався, – сказав преспокійно Созонт.
– У болоті змії є, – сказав поважно чоловічок. – Але святий Микита їх сюди своїми молитвами не пускає. Хіба б яка повзла до святого на зцілення.
– Святий зцілює змій? – спитав Созонт.
– Святий усе може, – згукнув чоловічок і шморкнув носом.
– Кажу тобі, брате, – прошепотів Павло, коли чоловічок відвернувся. – Її послано по мене...
– Послано ким?
– Хіба я знаю, – шепнув Павло. – Нічого тут не знаю, нічого не розумію, але жах усі вуди сковує, брате!
– Кріпись, – стиснув йому руку біля ліктя Созонт. – Жах тебе сковує, бо собі накликав його. Мене ж чи Михайла не сковує.
– Бо ви з цього острова вийдете, а я ні.
– Чи можна вгадати долю свою, брате Павле? – сумно спитав Созонт. – Коли б загаявся на мить, не ти, а брат Михайло був би мертвий. Тож у миті наше життя, у миті – і смерть.
Созонт і тут виявився мудріший за нас: від їжі ми відмовилися і ніби згодилися віддати свої частки йому як найдужчому, але, діставши харчу у горнятка, і я, і Павло поживу виковтали так само спрагло, як свою Созонт, чи як чинили те, повсідавшись навкіл, уломні й почварні. Голоду юшка нам не прискромила, але принаймні заспокоїла нас. Коли ж по вернулися на місце, чекала тут ще одна несподіванка: убита змія зникла.
– Мабуть, не добив її, – мовив Павло.
– Самі випадковості, – буркнув Созонт. – Коли вже я б’ю, то б’ю належно. Що ти на це, брате Михайле?
Я мовчав. І тут ми побачили, що стежкою повільно й урочисто йдуть Микитині учні, цього разу була з ними й Марта, яка так неподобно мені наснилася, і я відчув, що барва кинулася мені на щоки; до речі, сну я співподорожанам не розказав.
Микитині учні підійшли й мовчки порозсідалися на траві.
– Ми взяли цього разу й Марту, – сказав Антоній, – бо вона духовна наречена святого і житіє його знає не згірш нас. Чи закінчив, брате, свою роботу?
– Закінчив, – сказав Созонт, – хоч, може, й поспіхом. Через це все, що зауважите, буде неухильно виправлене й переписане.
