Вони не розуміють, подумав Аспірин. Дівчисько цілком могло б вивести з будинку не тарганів, а мешканців. Могло б зіграти їм радість, тоді хіть, тоді, на закуску, страх. І всі б танцювали, тоді парувалися в пісочниці, а далі розбіглися, наклавши в штани. І ніхто б не відкрутився. І він, Аспірин, теж.
— От молодець, Мишку. Гарно поїв, молодець…
Олена прибрала зі столу порожню баночку з-під варення. Серветкою протерла ведмедю й так суху морду. Критично оглянула свої руки, злизнула з пальця солодку цятку. Потягнулася за скрипкою.
Аспірин стояв, повернувшись спиною до вікна. Дивився, як вона пощипує струни, підкручує кілочок, бере смичок із розкритого футляра…
— Ти чого так дивишся? — здивувалася Олена.
Він криво посміхнувся.
— Хіба ти й справді боїшся? — Вона насупилася. — А я гадала, ти приколюєшся.
— Нічого собі приколи, — вимовив він, відводячи очі.
Олена глянула на нього поверх смичка.
— Іноді мені тебе шкода, Аспірине. Іноді — ні.
— Навіщо ти вивела тарганів?
— А може, мені хотілося залишити в цьому світі пам’ять про себе? Добру справу?
— Добру справу… — Аспірина пересмикнуло. — Той хлопець, мабуть, весь свій коток обблював.
— А ти гадаєш, пацюків виводити приємніше?
— Я про пацюків узагалі не сказав ні слова.
— Ну то й мовчи…
І вона заграла. Стоячи посеред кухні, дивлячись у простір, вона повела солодкувату, ніжну мелодію, Аспірину здалося, що він уже десь чув її. Потім він опустився на стілець, підпер голову долонею і пригадав, як вони з батьками варили юшку у великому казані на березі річки, потріскувало вогнище, і в напівзатопленому човні відбивалися зірки…
Мелодія обірвалася.
Аспірин звів затуманені очі. Струсив головою. Олена дивно на нього дивилася.
— Ти чого? — пробурмотів він, раптом покрившись холодним потом.
— Вибач, Олексію, — сказала Олена тихо. — Може, тобі й треба допомогти, але я не можу. Я не знаю, що тобі таке зіграти, а якби й знала — не зуміла б. Це, мабуть, дуже важка пісня.
Дощ полив дужче. Потемніло. Аспірин довго тинявся по кімнаті, потім витяг із сумки ноутбук, сів до столу й написав заголовок: «3 дому пішли таргани. Чого нам чекати?»
Йому відразу полегшало, як від доброго коньяку. Він всівся зручніше й застрочив, гублячи на підлогу цигарковий попіл.
У міру того, як розростався файл, на душі в Аспірина ставало усе спокійніше й ясніше. «Відомо, що деякі тварини покидають будинок напередодні стихійних лих. Але ніде й ніколи не було описано масового виходу тарганів! Що налякало наших безстрашних шестиногих сусідів? Що змусило їх покинути теплі щілинки — одночасно, як за командою? Таргани живучі, невибагливі, проте дуже сприйнятливі до тонких коливань нейропсихічного поля…» Він писав із натхненням, майже не звіряючись з інтернетом. Висував і розвінчував гіпотези, від простих і вульгарних на кшталт інопланетного втручання, до елегантних і вигадливих: «Момі — в’єтнамські обрядові булочки у формі жіночих геніталій, вони використовуються в ритуалах родючості, але рецепт виготовлення такий складний, що наша господиня, яка зважиться приготувати екзотичну страву в домашніх умовах, ризикує назавжди потопити свою квартиру в прірві поганої енергетики…»
Він закінчив об одинадцятій вечора. Поставив крапку. Передихнув.
Олена займалася за стіною. Скрипка нила, як від зубного болю.
— Вона тобі геть задурила голову, — сказав Віскас. — Марення заразне.
Вони з Аспірином сиділи в конторі «Куклабаку». Півгодини тому в клубі розгорівся скандал; несподіване Аспіринове бажання взяти відпустку обурило адміністрацію до глибини душі, і єдиним, хто підтримав Аспірина в цей важкий момент, був Вітя Сомов.
— З’їзди до батьків. Погуляй по Лондону. Якщо вона спробує не пустити тебе… доведеться вживати рішучих заходів.
— Куди вже рішучіших, — пробубнів Аспірин. І, майже проти волі, розповів про крижану голку.
Віскас слухав уважно, смердюча сигарета в його пальцях тремтіла.
— Це маячня, Олексію, — сказав він м’яко, коли Аспірин замовчав. — Це добре для «Забороненої правди» або ще якого-небудь глянсового листка, де тобі платять бабки. А в житті немає ніяких жахливих спецслужб, які стріляють у дітей крижаними голками. Це фантазії хворої дівчинки, і цими фантазіями вона заразила тебе на всю голову.
Аспірин мовчав.
— Узяти тобі квитки? — так само м’яко запитав Віскас.
— Я її не покину. Може, вона й божевільна, але вона моя дочка.
Віскас зітхнув і роздушив цигарку в попільниці.
— Твоя дочка… Ти всі ці місяці ходиш по ниточці. Адже досі невідомо, хто за нею стоїть. Подумай, ага?
Аспірин мовчав.
— А оборудка загнулась, — пошепки повідомив консьєрж Вася. — Покупець зажадав аванс повернути, і вона, уяви собі, повернула!
— Хто? — запитав Аспірин, прекрасно знаючи відповідь.
— Та Іра! Він як прочитав твою писанину про тарганів — ні, каже, не буду купувати квартиру в такому будинку… Гляди, Олексію, тобі ще за це дістанеться. І адресу написав, це ж треба! З інших будинків тепер ходять, запитують. Одна тітка з першого під’їзду забрала дітей і до батьків переїхала. У неї, щоправда, чоловік алкаш, так що таргани тут, може, й ні до чого…
