У романі "Опівнічні стежки" українського радянського письменника відтворена діяльність чекістів по знешкодженню шпигунського закордонного центру, агентами якого були українські буржуазні націоналісти У повісті "Місто гасить вогні" автор розповідає про діяльність київського підпілля в роки Вітчизняної війни. Подвигам радянських розвідників присвячена повість "Поєдинок".
Annotation
У романі «Опівнічні стежки» українського радянського письменника відтворена діяльність чекістів по знешкодженню шпигунського закордонного центру, агентами якого були українські буржуазні націоналісти. У повісті «Місто гасить вогні» автор розповідає про діяльність київського підпілля в роки Вітчизняної війни. Подвигам радянських розвідників присвячена повість «Поєдинок».
Михайло Канюка
ОПІВНІЧНІ СТЕЖКИ
Завдання
Міст для Гражини
Відхилення
Початок
Капкан
Зустріч
«Навіжений»
Перемога
Майстер
Повернення
Несподіване
Пильність
І знову ранок…
Зверхник
Сумнів
Час збирання плодів
Злочин
Знахідка
Останнє
Епілог
МІСТО ГАСИТЬ ВОГНІ
«Ваша думка, колего Міллер!»
Останній огляд сил
Комісар Сенченко робить контрхід…
Народження Петера
«І це мине…»
Чи потрібні левам вітаміни?
Мета – частина «Альфа»
День, що став ніччю
«Я ваш підслідствений, товаришу капітан!»
Свідок двобою – Тарас
Наживка майора Міллера
Невидима облога
Нерви штурмбанфюрера Санднера
Кубрак у Києві?
Невидимий фронт розширюється
За батьком – син
Вечір цікавих зустрічей
У лігві хижака
Події на цвинтарі
Салон баронеси Врангель
Чиє ж це фото?
Операція «Пауль»
На напрямку головного удару
Загадка паперових смужок
Гість з іншого світу
Маску зірвано!
Бій на світанні
Побратими стрічаються знову
Шкода лише квітів…
Останні крапки
Що побачив Жорж
ПОЄДИНОК
Частина перша
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
Частина друга
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
Примітки
Михайло Канюка
Опівнічні стежки
ОПІВНІЧНІ СТЕЖКИ
Завдання
Травневої ночі 1943 року з партизанського аеродрому піднявся літак і тепер летів на граничній висоті. Ірина причаїлася у кутку між першим ілюмінатором і кабіною пілота. Киснева маска неприємно стискала обличчя. Чи то від холоду, чи то від нервового збудження її злегка трясло. «Нерви розхиталися…» – подумала, розсердившись чомусь на себе.
У літаку не світилася жодна лампочка.
Ірина вкотре визирнула в ілюмінатор. А небо, небо!… Їй ніколи не доводилося літати так високо. І зірки тут яскраві, колючі, немов щедрою рукою розсипані на чорному тлі. Чомусь раніше сприймала вона це небо не як безодню, а як поверхню, гаптовану безліччю діамантів… Ірина скоріше відчула, ніж побачила поруч постать людини. До її обличчя наблизилися очі другого пілота, вона прочитала в них німе запитання і хитнула головою – все гаразд! Очі молодого пілота дивилися на неї тепло і співчутливо, він потис їй руку і показав на свого годинника: вони летіли майже півтори години.
«Треба відпочити», – наказала собі Ірина. Хто зна, що чекає на неї в кінці польоту. І вона зручніше вмостилася на вузькій лаві.
Ірина Олександрівна Кабардіна була з родини потомствених російських аристократів. Її дід, граф Кабардін, відомий воєначальник, відзначався справедливістю і вимогливістю. Ірина ж запам'ятала його ніжним і лагідним, особливо до себе. Свою єдину онучку старий любив до нестями.
А от батько… Батько був запеклим монархістом, з презирством ставився до людей не свого кола. І часто повторював: «Ці холопи своїм лементом про республіку намагаються завадити нам користуватися благами кращої з монархій…» Сам він широко користувався цими благами, дбаючи лише про свою кар'єру при дворі та ще про кінний завод. Дід не поділяв поглядів свого єдиного сина, для нього понад усе були слава і щастя Росії, закони гідності і честі…
Після смерті матері дворічну Іринку виховували дід та численні няньки. А коли дівчинці минуло десять років, номер і дід. Батько, оточивши дочку гувернерами та вчителями, залишив її в маєтку під Білою Церквою, а сам знову повернувся до столиці. І був дуже здивований, коли її дні революції Ірина відмовилася тікати до Франції.
Обізвавши дочку червоною наволоччю, граф замкнув її у колишній дитячій кімнаті, щоб на ранок силоміць повезти до Парижа. Але вранці він знайшов тільки порожню кімнату, у яку крізь відчинене вікно сіявся сніг…
Вельможний граф не знав, що його дочка, зростаючи її оточенні слуг і няньок – простих, чистих серцем і думками людей, спостерігала, як все важче живеться простому людові, як зубожіє село, шукала всьому цьому пояснення часом у близьких людей, а часом доходила до всього своїм розумом. Вона давно вже перестала сприймати і батька, і те коло аристократів, у якому він жив. Ще коли вона була дівчинкою, молодий учитель математики потай приніс їй прокламації та марксистські брошури, розповів про партію більшовиків, про її вождя – Леніна. Ці розповіді зацікавили Ірину, допомогли їй знайти відповідь на чимало запитань.
Згодом, упевнившись, що батько втік-таки за кордон, Ірина повернулася в колишній графський маєток. Ледь жива, голодна й холодна, з'явилася вона на очі своєї няньки. Та так і лишилася біля старої, переживши разом з нею і германську навалу, і відчайдушні наскоки батька Махна, доки врешті не прийшли червоні.
