Променевий пістолет так і лишався невикористаним. Та й проти кого його застосовувати? Якби перед Уго був ворог, що загрожував нападом,– тоді інша річ. Але ворога перед ним не було, хоча він весь час інтуїтивно відчував незриму ворожу силу. Та не стане ж він розстрілювати море! Паччарді усміхнувся, згадавши одного античного полководця, що по сильній бурі, котра знищила кораблі, звелів віддубасити море ланцюгами.
Тим часом хоботи лишились позаду. Тепер мимо Уго пропливали кульки, розташовані чітко в шаховому порядку. На кожній кульці рівномірно оберталися щіточки.
«Антени!» – здогадався Паччарді.
Помітно посвітлішало. Мабуть, десь поблизу було невидиме, але потужне джерело світла. Уго спробував вимкнути інфразір, і видимість майже не змінилася.
Трохи судомило у скронях. Паччарді перевірив запас кисню, його мало вистачити ще на три доби. «А у Стафо кисню тільки на двадцять чотири години!» – обпекла думка.
Рух повітряного міхура уповільнився. Куля протискувалась тепер між надзвичайно складних переплетень товстих стовбурів. Усе було залите яскравим рожевим світлом. Наблизившись до велетенської прозорої сфери, куля зупинилась. Тільки тепер Паччарді помітив, що його супроводжувала ціла флотилія маленьких кульок з вусиками-антенами. Уго ввімкнув приймач, і його заглушив бурхливий потік радіосигналів, що йшли від кульок до сфери й назад. «Схоже, перемовляються», – подумав він. У ньому дедалі більше визрівала думка, що він попав у якийсь новий, надзвичайно своєрідний і високоорганізований світ, котрий живе за своїми, поки що незбагненними законами.
Відчинився вхідний люк, і Паччарді попав до середини прозорої сфери. Уздовж стін стояли параболічні екрани, ввігнуті й опуклі лінзи, світлі еліпсоїди. Однак газова куля невпинно несла його вперед, до найдальшого, пойнятого мороком закутка зали.
Нарешті куля зупинилася на невеличкому пласкому узвишші, й тієї ж миті спалахнуло сліпуче світло. Всі екрани й параболоїди повернулись до Паччарді, націлюючись на нього. Просто перед ним бігли хвилі по величезній випуклій лінзі. Потім хвилі стали менші, перетворилися на дрібні брижі, і раптом Паччарді здалось, що він з’їхав з глузду. Перед ним на екрані плив красень «Грегор».
Уго відчув легке поколювання в руках. Прилад зареєстрував мікророзряди. Вони йшли від невеличкого параболоїда, що наблизився до нього майже впритул. Паччарді спробував доторкнутись рукою до матової поверхні параболоїда, але, вражений сильним розрядом, відсмикнув руку.
«Струм? Але ж скафандр – чудовий ізолятор…»
Тим часом контури «Грегора» на екрані ставали дедалі невиразніші, і врешті корабель зовсім розтав…
І раптом нова несподіванка. Перед Уго виникла «шлюпка», що вертикально стояла на своїх стабілізаторах. Минає кілька хвилин, відчиняється люк, із «Метелика» повільно виходять космонавти, і між них Уго впізнає себе…
Далі нова картина. Розмахнувшись, Стафо шпурляє крем’яха в оранжеве море.
– Де Стафо? – крикнув Паччарді. У напівзабутті він кинувся до екрана. Але якась могутня сила обійняла, паралізувала його, і він з жахом відчув, що неспроможний поворухнути пальцем. Різкий біль прошив усе тіло, і все проковтнуло небуття…
Ми знову линемо космічним океаном. «Грегор» мчить нас до рідної Землі. Але перед очима стоять і стоять недавні події. В їхньому вирі я мало не наклав головою. Окрім того, вони перевернули все наше уявлення про розпорошене у Всесвіті життя. Мої припущення, нібито кулі й еліпсоїди, котрі плавали в оранжевому морі,– живі створіння, виявились хибними. Адже не станемо ми вважати за живих істот окремі людські органи, скажімо, наші вуха чи очі?
А саме частиною велетенського тіла і були ті химери, яких мені випало бачити під хвилями Оранжевого моря. Як довело наше чотиримісячне перебування там, уся Оранжева планета являє собою єдиний живий організм. А незліченні кулі й еліпсоїди з екранами та антенами – його «органи чуття». Оранжеві хвилі, що невгамовно погойдуються на поверхні, – це тіло, це хвилі плоті, живої, пульсуючої, теплої плоті. А в глибоко захованій прозорій сфері, де мені поталанило побувати, міститься мозок цього незвичайного тіла.
Деякі таємниці нами розгадано. Наприклад, ми з’ясували, що періодичний характер метеорного потоку, зустрінутого «Грегором», пов’язаний із характером руху оранжевих хвиль.
Та скільки загадок ще не розгадано! І скільки виникло нових! Чим живиться оранжевий велет? Як дістає інформацію про далекі зорі, про будову Всесвіту? Адже я сам бачив на синьому діоекрані головного мозку чіткі картини далеких сузір’їв і планет. Нарешті, як виникло це дивовижне тіло?
Гадаю, нема потреби наголошувати на тому, що його мозок дійшов надзвичайно високого розвитку. Можливо, саме тому ми й лишилися живі. Ну, та про це я розповім іншим часом. А зараз скажу тільки, що мої пригоди і пригоди моїх товаришів були воістину казкові.
А про те, як ми вибрались відтіля, можна було б написати захоплюючу книжку…
