Михайло Петрович Старицький народився 14 грудня 1840 року у селі Кліщинці Золотоніського повіту на Полтавщині (тепер — Черкаська область) в родині дрібного поміщика. Дитинство провів серед мальовничої природи; зазнав відчутного впливу діда — 3.О. Лисенка, колишнього полковника, який брав участь у Вітчизняній війні 1812 року, і був для свого часу людиною дуже освіченою, «знав добре французьку мову, зачитувався Вольтером та й у душі був вольтеріанцем». Усе це дало перші імпульси до формування його світогляду.У роки навчання у Полтавській гімназії Старицький залишився круглим сиротою (1852 р.), і відтоді турботи про його виховання взяв на себе двоюрідний брат його матері — В.Р. Лисенко, батько М.В. Лисенка. Разом з М. Лисенком — майбутнім видатним композитором — Старицький часто гостював у родичів, де співали російські та українські народні пісні, думи, читали заборонені вірші Т. Шевченка. Старицький не тільки прилучився до музичної культури, а й мав змогу ознайомитися з вітчизняною і зарубіжною літературою. На цей же час припадає і захоплення Старицького театром; «Наталку Полтавку», «Москаля-чарівника», «Сватання на Гончарівці», що ставилися аматорським гуртком, він і під кінець життя згадував як найкраще з усього ним баченого.На час навчання в Харківському (1858–1859 роки) і Київському (з 1860 р.) університетах М. Старицький і М. Лисенко були вже добре обізнані з сучасною російською та українською літературою. До цього періоду належать перші оригінальні вірші та переклади Старицького українською мовою творів Крилова, Пушкіна, Лєрмонтова, Огарьова, Міцкевича, Байрона, Гейне, а також перші спроби драматургічної творчості: лібретто опери «Гаркуша» за п'єсою О. Стороженка і сатиричної оперети «Андріяшіада». Разом з Лисенком він створює у Києві аматорський гурток, силами якого на вечорі пам'яті Шевченка в лютому 1864 року було показано «Наталку Полтавку».З 1871 року Старицький веде велику громадсько-культурну роботу, організовує разом з Лисенком Товариство українських сценічних акторів, яке давало спектаклі за їх творами (особливим успіхом користувалася музична комедія «Різдвяна ніч» — лібретто Старицького за Гоголем, музика М. Лисенка).Після повернення у 1881 році з-за кордону він видає перші свої поетичні збірки («З давнього зшитку. Пісні та думи»), п'єси «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка», «Не судилось», переклад трагедії Шекспіра «Гамлет, принц Данський».Значну частину літературної спадщини Старицького складають переробки, які формально цензурній забороні не підлягали. Малосценічні твори Я. Кухаренка «Чорноморський побут на Кубані» та І. Нечуя-Левицького «На Кожум'яках» він перетворив на динамічні комедії «Чорноморці» (1872 р.) і «За двома зайцями» (1883 р.) (до останньої тематично близький оригінальний водевіль Старицького «По-модньому», 1887 р.).Інсценізація творів М. Гоголя («Тарас Бульба», 1880 р.; «Сорочинський ярмарок», 1883 р.), О. Шабельської («Ніч під Івана Купала», 1887 р.), І. Крашевського («Циганка Аза», 1888 р.), Е. Ожешко («Зимовий вечір», 1888 р.), обробка п'єси Панаса Мирного «Перемудрив» (комедія «Крути, та не перекручуй», 1886 р.), були не механічним пристосуванням їх до сценічних вимог, а творчим переосмисленням. Інколи із запозиченого сюжету виростає цілком оригінальний твір, як, наприклад, драма «Юрко Довбиш» (1888 р.), створена за романом К.Е. Францоза «Боротьба за право». Питання про межі втручання у першоджерело та про авторське право драматурга поставало перед Старицьким і тоді, коли він на основі народних легенд про Марусю Чурай і думи про Марусю Богуславку творив драму «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1887 р.), трагедію «Маруся Богуславка» (1897 р.).Серед переробок були й лібретто опер «Тарас Бульба», «Утоплена» та ін.; слід, отже, відзначити плідність зусиль Старицького, який разом з Лисенком сприяв подальшому розвитку української національної опери.1883 по 1885 рік М. Старицький очолює і забезпечує матеріально першу об'єднану українську професійну трупу, створення якої було своєрідним підсумком багаторічних зусиль його в організації театральної справи на Україні. Вистави українського театру, в яких брали участь М. Заньковецька, М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський та інші видатні актори, мали такий успіх, що були заборонені в Києві й усьому генерал-губернаторстві. Але трупа продовжувала працювати й виступала в Житомирі, Одесі, Ростові-на-Дону, Воронежі, Харкові, Кишиньові, інших місцях.Після відокремлення трупи Кропивницького Старицький віддає багато сил роботі з творчою молоддю. В 1887–1888 роках трупа Старицького з успіхом виступає в Москві та Петербурзі, а згодом гастролює у містах Поволжя, у Вільно, Мінську, Тифлісі.Розуміння зв'язку соціальних і національних проблем у визвольній боротьбі українського народу XVII ст. виявив письменник у сповнених трагедійного пафосу, позначених рисами епічності п'єсах «Тарас Бульба» (1881 р.), «Богдан Хмельницький» (1887 р.) (безперечно, пов'язаній із його ж романом-трилогією з часів Хмельниччини) та «Оборона Буші» (1899 р.).У п'єсах Старицького на сучасну тематику — «Зимовий вечір», «Розбите серце» (1891 р.), «У темряві» (1892 р.), «Талан» (1893 р.), «Крест жизни» (1901 р.), — різних за поетикою, позитивним героєм виступає людина, яка бореться проти соціальної несправедливості, за людську гідність, захищає в міру своїх можливостей слабшого.Письменник також тяжіє до драми ідей ібсенівського типу. Своєрідними розвідками в цьому напрямі були його п'єси «Остання ніч» (1899 р.) і «Крест жизни».Своє розуміння ролі й завдань театру в житті суспільства Старицький висловив у доповіді на Першому всеросійському з'їзді сценічних діячів (15 березня 1897 р.). Він звернувся до з'їзду з проханням допомогти українському театрові позбутися адміністративних і цензурних утисків. Назвавши цей виступ сміливим і патріотичним, Іван Франко вказав, що завдяки йому з'їзд прийняв ухвалу й заходи, наслідком яких були «значні пільги для театру, в тім числі й для українського, в Росії».Почавши писати п'єси з необхідності, М. Старицький досяг у них високої майстерності і став одним із найвидатніших вітчизняних драматургів; разом з іншими корифеями він надав цьому родові літератури вагомого значення у культурному процесі.
Минуло сто рокiв вiдтодi, як Богдан Хмель приєднав разом з iншими землями й Київ до Росiйської держави. Не одна буря й напасть прокотилися над сивою головою матерi городiв руських за це столiття: не раз її грабували, палили, руйнували i поляки, i татари в шаленiй боротьбi за цей ласий шматок; довго боролася й Москва з сусiдами, щоб удержати в своїх руках цю дорогу святиню, й змушена була навiть поступитися Польщi Правобережною Україною, вiддати до рук мучителям своїх кревних єдиновiрцiв, аби тiльки викупити Київ навiки. Тепер уже йому не було чого потерпати за своє iснування, — захищений од зовнiшнiх ворогiв, пiд опiкою росiйських царiв, вiн почав швидко розквiтати й розвиватися; з пожарищ i руїн знов зводились великi київськi святинi — Лавра, яка згорiла майже дощенту у двадцятi роки вiсiмнадцятого столiття, вiдродилася знову з попелу, завдяки щедрим пожертвам монархiв i монархинь, починаючи з Петра I, а особливо завдяки щедротам Єлизавети Петрiвни. Малоросiйськi гетьмани, запорожцi, а також магнати великої й малої Росiї, та й увесь православний люд, приносили щедрою рукою благостиню на побудову й прикрашення храмiв у Пе-черську. Споруджено було мурований славетний храм Успiння пресвятої богородицi, велику соборну церкву, що iснує й нинi; її заснували ще 1073 року преподобнi Антонiй i Феодосiй Печорськi, а потiм вона була вщент зруйнована татарами в 1240 роцi; i аж пiсля двохсотлiтнього запустiння її вiдбудував князь Симеон Олелькович; i нинi, пiсля численних розорень мечем i вогнем, вознеслася вона з 1729 року сiмома позолоченими банями до неба, прикрасилась чудовим живописом, возсiяла внутрiшньою лi-потою. Незабаром, по закiнченнi храму, споруджена була 1745 року, на подив усьому свiтовi, й велика дзвiниця, яка сягнула хрестом своїм хмар у небi й навiяла своєю надзвичайною величчю багато легенд. Праворуч i лiворуч од великої церкви уздовж просторого лаврського двору виросли одноповерховi мурованi будiвлi келiй i простяглись густi алеї черемхи, лип i безу; весь двiр оточив високий мур, а в серединi його з'явилося багато менших церков — святих апостолiв Петра й Павла, святого Михайла, першого митрополита київського, святого Сергiя, радонезького чудотворця, живоначальної тройцi, святого Миколая та iншi, а головний вхiд прикрасився чудовою брамою.
По Святiй горi серед виплеканих, пишних садiв повитикалися зеленi покрiвлi кам'яниць; вся гора заблискотiла, немов зорями, золотими банями й святими хрестами, а велетень дзвiниця стала сторожем над усiма святинями й з вершини гори, з захмарної височини оглядає донинi на пiвсотнi верст околицi, що лежать бiля її пiднiжжя…
Сповнилося пророцтво преподобного лiтописця: "Чи бачите гори сiї, яко на сих горах возсiяє благодать божа, i град великий має бути, i церков багато має бути споруджено".
Так, Київ уже виблискував красою, й щасливi мешканцi його тiшилися пiд захистом святинi й охороною єдиновiрної держави спокоєм i безпекою; але поруч з Києвом, всього тiльки за сiмдесят верст, за польським кордоном знемагав i падав у боротьбi з ляхами й ксьондзами рiдний, православний народi В одiрванiй вiд своїх братiв i славного Запорожжя Правобережнiй Українi почалося хиже, розбишацьке хазяйнування ненависникiв, винищувачiв руського племенi. Мов шулiки, мов гайвороння, налетiли звiдусiль на безталанну, осиротiлу Україну унiати, ксьондзи й пани; знову з'явилася на Українi страшна, кривава примара унiї й почалася дика розправа…
Позбавлена єпископiв i вищого духiвництва, вiддана в руки лише темних, безправних селян i майже таких самих сiльських попiв, бiдолашна руська церква судорожно билася з латинськими катами й страшними панськими командами, що налетiли на неї. Мов пiдстрелена ластiвка, трiпотiла вона й рвалася до рiдного гнiзда; та кордон польський вiдокремлював її вiд кревної святинi… Тiльки здалеку виблискував перед нею високо в блакитному небi золотий хрест лаврської дзвiницi. Близький, але недосяжний, вiн усе-таки пробуджував у серцях нещасних мученикiв i вiру, й надiю, — i не вгасала вона багато й багато рокiв!
З'явилися по всiй Українi шибеницi, вогнища, кривавi палi, запалали православнi церкви, стогоном i голосiнням сповнилася рiдна земля, та чим дужче шаленiли гнобителi, тим з бiльшою одвагою й самовiдданою любов'ю боронив бiдолашний люд свiй убогий, принижений храм! Пiвстолiття тривала нерiвна, згубна боротьба, — нарештi переповнилося гнiвом i.одчаєм серце народу, i спалахнуло востаннє козацьке серце!
