Так і виявилося, брати мої. Коли стали ми прощатися, сказав мені Григорій, що хоче повідати про свій страшний сумнів, про думку свою болючу. Він повідав спершу про те, що надто багато несправедливостей бачив у цьому світі, бачив, як брат убивав брата за пару мідяків, як мати продавала дочок своїх, як боляри, служиві люди, ба й самі князі обдурюють собі подібних, не гребуючи ні підступністю, ні жорстокістю, не кажучи вже про смердів чи рабів, котрих вони й за людей не мають, а за живий товар. Бачив, що не тільки в наших землях, але й в інших ті ж самі несправедливості чиняться. А коли в монастир пішов, то дав йому прочитати один тамтешній чернець-книжник з монастирського книгосховища старовинні книги, ще з давніх грецьких та римських часів переписані. Ліпше б він їх не читав, бо постає така кривава людська історія, що людина, хоч трохи наділена сумлінням, заснути не зможе.
– Брате мій Сильвестре, – сказав мені брат Григорій, – прости мене за те, що скажу. Але, судячи з усього, ти читав, і не раз, Святе Письмо, і знаєш, що там є багато мудрих думок і втіхи для людини думаючої. Але є багато оповідей про убивства, муки й підступність та жорстокість людську.
– Для нашої ж науки і пізнання цього світу та самих себе, брате мій, – відповів я йому. – Ті, хто Бога не хотів знати та його науку, й чинили неподобно та небогоугодно.
– Може, й так, брате Сильвестре, – відповів мені Григорій. – Бо я, чесно признаюся, не раз думав: нащо Бог, якщо він всемогутній і всеблагий, допускає такі неподобства? І, признаюся, закралася у мене думка страшна. Ти ж знаєш початок книги Буття, коли Бог створює землю і все суще на ній, і коли написано, що людину Бог створив за образом своїм і подобою, на Божий образ створив. І подумав я: а що коли святий Творець цієї книги мав на увазі, що за природою, повадками своїми Бог схожий на людину, а людина – на Бога? Що коли йдеться не стільки про зовнішню подобу, але й внутрішню, а Він такі ж має муки і такий же характер, як істоти, створені за його подобою?
Каюся, тієї миті мені хотілося б побачити перед собою образ диявола з його мерзенною подобиною, хвостом і ратицями, а може, й чимось огиднішим, хоч на мить побачити, але нічого подібного я не угледів. Переді мною стояв уже старий, ледь згорблений чоловік із поораним зморшками й мечем обличчям у чорній чернечій рясі. Мрячливий осінній дощ, що знову почався, падав на його плечі й ще більше пригинав до землі. Наче гілки старого, майже всохлого дерева, висіли руки, які вочевидь знали і зброю, і плуга, але, судячи з розповіді, вміли й гортати сторінки книг. Я подумав було, що диявол може приймати будь-яку личину, спокушаючи слуг Божих, і раптом з жахом усвідомив, що не хочу в це вірити, що переді мною просто слабка і, о горе, думаюча, мисляча людина, здатна посіяти якийсь сумнів і в моїй грішній голові. А коли не сумнів, то співчуття до неї. І ще згадав розповідь болярської вдови Яніни…
– Я думаю іноді, брате, а може, людина спроможна якось коли не ділом, то хоч словом допомогти Богові? – казав цей чоловік. – Може, ми могли б самі виправити те, що вже є? Якби ж знати, як це зробити, брате.
– Ми й маємо ставати ліпшими, й саме те є угодне Богові, – сказав я. – А все інше, брате, від лукавого. Єресь ти казав страшну. Не дано нам пізнати промисел Божий ні що до нас, ні щодо цього світу. У кожного в цьому світі є своє призначення. Вірити треба, просто вірити. А тобі каятись і молитися. Молитися і каятися. І ще нагадав я йому рядочки з послання Павла до колосян: «Тепер же відкиньте і ви все оте: гнів, лютість, злобу, богозневагу, безсоромні слова з ваших уст».
– Бувай, брате, – сказав наостанок цьому чоловіку.
– Бувай, щасливої тобі дороги, – промовив він, мовби з полегшенням.
Все ж коли я пройшов шмат в’язкого шляху, то не стримався й озирнувся. Старий згорблений чоловік у чорній одежі стояв усе на тому ж місці.
Дуже б хотілося мені тоді знати, про що він думав і чи посіяли мої слова в його душі зерно, що мало б дати нові, добрі сходи? Певне, таки посіяли. Забігаючи наперед, брати мої, скажу, що через літ десять зустрів я у Києві монаха із Свято-Миколаївської обителі, котрий був посланий у справах до нашого святого монастиря, і запитав його про брата Григорія. Я дізнався, що Григорій став схимником і в останні роки вельми прославився тим, що помагав стражденним молитвами, які зцілювали болящих. Мені навіть переслав той чернець на моє прохання кілька їх. Одну з них я запам’ятав: «А ще прошу тя, Господи, Великий і Всемогутній, помогти рабі Божій силу набути, аби вона плідною стала і отримала сім’я в лоно своє, як отримує земля сім’я калини, горобини, берези, вільхи, жита і зілля множинного, що всім паростям і суттю своєю прагнутиме до життя, бо кожне життя і думкою, і словом, і собі подібними прагне примножитися во славу твою, бо істинно сказав ти, Господи, Сину Божий: «Отець мій прославиться в тому, якщо рясно зародите й будете учні Мої». Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь!»
Я таки дістався до краю озер.
