— Добре, — погоджується він. Лекторська впевненість поступово повертається до нього. Він каже до авдиторії:
— Поки наша доповідачка буде збиратись з думками, я перевірю наявність студентів у групі ПР-42. Працювати будемо без перерви. Згодні?… Ну, то дякуйте вашій колезі… Де обліковий журнал?
Журнал у Магди. Вона віддає його Корватові, повідомляючи:
— Нас менше як півгрупи. Декан забрав усіх хлопців носити меблі у бібліотеці.
— Мене не попереджали.
— Так то було ще перед другою парою… Нас так мало сьогодні, Аристиде Михайловичу.
— Скільки є, — суворішає лектор, — стільки й перевіримо.
— Я хлопців уже повідмічала, — валькірія показує на щільний стовпчик обведених колами «енок».
— Добре, добре… — Корват спрямовує олівець на список. — Білецька Галина!
Товста дівчина у зеленому светрі відсуває стіл, щоб звестися. Напівзламана мебля нахиляється, книжки і конспекти падають на підлогу. Корват зауважує серед впалого підручник англійської.
— Варасарян Галина! Де є?… Відсутня.
— Гошовська Галина!
Чахла довгоноса відмінниця (торпеда в окулярах) підстрибує і віддано дивиться Корватові в очі.
— Сідайте. Ошевич Магда!
— Я тут, — нордична посмішка валькірії.
— Оленчук Галина!
«Скільки у цій галімій групі Галин? Наскрізна якась галинність…».
— Пайзьо Галина!… Самар Галина!… Ткачівська Галина!… Нарешті літера «ц».
— Цап Галина!
Піднімає руку дівчина з кілограмом намистяної біжутерії на грудях:
— Я не Галина, я — Катря.
— Вибачте… Цирлик Олена!
— Альона, — виправляє, зводячись, Ц-ПР-42.
«Опочки!», — запам'ятовує прізвище нахабнючки Корват. Вголос він каже:
— Як тут написала Ваша староста, так я читаю… Прошу Вас, шановна панянко Цирлик, до кафедри. Мені особисто надзвичайно цікаві Ваші думки з проблеми самогубства…
— А Ви ще Галю Яремків не відмітили! — ображено підстрибує «торпеда».
— Так, так, — Корват робить останню відмітку і закриває журнал. Він всіма рецепторами відстежує погляд Магди, котрим вона супроводжує шлях Альони до кафедри. «Яким ніжним поглядом вона обмацує цю задрочену неформалку!», — давить Корвата жаба.
Альона починає:
— Ви, Аристиде Михайловичу, розповідали про суто чоловічі рефлексії. А коли назвали Боварі, то з іронією…А мені здається, що тільки жінка спроможна до кінця зрозуміти почуття людини, яка хоче покінчити із власним життям…
— Цікаво! То Ви феміністка?
— Якщо «феміністками» Ви називаєте тих сучасних дівчат, котрі не люблять Вашого чоловічого самовпевненого садизму, то я тоді — феміністка. Чоловіки називають феміністками всіх дівчат, які хоч на сантиметр відійшли від їх патріархальних сільських забобонів. Які не впадають у транс від кожного довгастого предмета. Які бажають бути вільними і рівними… Ви — фалократи!
— За що ж нас так?…
— За все добре, Аристиде Михайловичу. Всі чоловіки
самозакохані і цинічні.
— Ха! — сміється Корват. — Мені пригадується один з героїв Достоєвського. Він казав, що ненавидить жінок тільки за те, що вони собі на, вибачаюсь, тилові частини наліплюють «фру-фру», щоб виглядати «бельфам»!
— Дуже дотепно! — приходить на допомогу подрузі Магда. — Можна сміятись?
— Я Вас перервав, Альоно. Вибачте, — чемно відступає куртуазний друг реввоєнгакера. Його все більше збуджує радикальна відмінність у зовнішності цих двох дівчат, безкомпромісний шарм Альони і нордична досконалість я подруги. Його фантазія, звільнена атенололом від корд і кордонів, малює видива сплетених тіл, чорні губи неформалки, заблукані у рожево-золотих хащах між ногами валькірії…
