Гренуй не перебирав. Між тим, що вважали добрим запахом чи поганим, він різниці не відчував, ще не відчував. Мета його полювань полягала в тому, щоб стати володарем усіх запахів, які тільки мав світ, а єдиною умовою було те, щоб ці запахи були нові. Запах зіпрілого коня означав для нього те саме, що й ніжний зелений аромат трояндового пуп'янка, а їдкий сморід блощиці — те саме, що й пахощі смаженої телятини на панській кухні. Все, все він пожирав, всмоктував у себе. І навіть на синтетичній кухні запахів його фантазій, де він постійно складав нові ароматичні комбінації, не панував поки що жодний естетичний принцип. Це були химери, які він створював і відразу руйнував, мов дитя, що бавиться дерев'яними кубиками, винахідливо й суперечливо, без певного творчого принципу.
Першого вересня 1753 року, в річницю вступу на престол короля, місто Париж організувало на Королівському мосту фейєрверк. Він не був такою сенсацією, як фейєрверк на честь одруження короля чи як той казковий фейєрверк з нагоди народження дофіна, але теж справляв враження. На щоглах суден було прикріплено золоті сонячні колеса. З мосту так звані «вогняні бики» вивергали в річку зоряний дощ. Серед п'янкого гармидеру скрізь тріщали петарди, ляскали хлопавки, до неба здіймалися ракети, вимальовуючи білі лілеї на чорному небосхилі. Кількатисячний натовп не тільки на мосту, а й обабіч річки супроводжував цю виставу захопленими охами та ахами, численними «браво» та «віват», хоч король ще тридцять вісім років тому вступив на престол і давно вже пережив пік своєї слави. Ось як багато може зробити фейєрверк.
Гренуй мовчки стояв у тіні павільйону де Фльор на правому березі, навпроти Королівського мосту. Він не поворухнув рукою, щоб поплескати в долоні, жодного разу не підвів голову, коли злітали ракети. Він прийшов сюди, сподіваючись винюхати щось нове, та швидко зрозумів, що фейєрверк ніяких запахів не дає. Те, що так розмаїто сяяло, тріщало й свистіло, залишало по собі надто вже одноманітну суміш запахів сірки, олії та селітри.
Він уже надумав був покинути це нудне видовище й повертатися повз Лувр додому, як раптом вітер доніс до нього щось таке крихітне, ледве помітне, порошинку, такий собі атом аромату, ні, ще менше — скоріше передчуття аромату, ніж справжній аромат, і воднораз переконливе відчуття чогось іще невідомого. Він знову підійшов до стіни, заплющив очі й роздув ніздрі. Аромат був такий на диво витончений і ніжний, що Гренуй не міг його втримати, він раз у раз зникав за пороховим чадом петард та випарами людської юрби, розколений і затертий тисячами інших запахів міста. Але потім раптом з'являвся знову, ледве помітно, на одну коротку мить прекрасним передчуттям пахощів... і знову швидко зникав.
Гренуй невимовно страждав. Уперше страждала не тільки його несита вдача, а й серце. Він у якийсь дивний спосіб відчув, що цей аромат має стати ключем до цілої низки інших ароматів, і неможливо буде зрозуміти їх, не зрозумівши цього одного. Отож він, Гренуй, можна вважати, прожив життя даремно, якщо не заволодіє цим одним. Він мусить його дістати — не просто щоб бути його володарем, а заради свого душевного спокою.
Від хвилювання йому ледве не стало погано. Він навіть не з'ясував ще, з якого боку йшов цей аромат узагалі. Минали хвилини, вітер доносив нову крихту аромату, та через мить Гренуя вже знов охоплював страх, що він втрачає цей аромат назавжди. Нарешті в розпачі він прийшов до рятівної думки, що аромат лине з другого берега, десь із південно-східного боку.
Він одійшов від стіни павільйону де Фльор і пірнув у людський натовп, прокладаючи собі шлях через міст. Часто він зупинявся, ставав навшпиньки, щоб понюхати над людськими головами; від страшенного збудження він спершу нічого не відчував, потім почав усе-таки щось вловлювати, винюхувати потрібний аромат, навіть відчував, як він дужчає; переконавшись, що йде туди, куди треба, знов продирався крізь натовп роззяв та фейєрверків, впадав у паніку, штовхався, простував далі й через кілька нескінченно довгих хвилин опинився на другому березі, біля Отель де Майї, набережної Малаке, на початку вулиці де Сен...
