За короткий час Гренуй перевершив свого вчителя в мистецтві холодної ароматизації, як і в мацеру-ванні, і вже випробуваним способом, тобто, підлесливо-скромно, натякнув йому про це. Дрюо охоче дозволяв Гренуєві ходити на різницю й купувати там найпридатніші для роботи жири, потім очищати їх, витоплювати, фільтрувати та визначати пропорцію змішування: це для самого Дрюо завжди було найскладнішим завданням, бо нечистий чи згірклий жир, що відгонив до того ж свинею, бараном чи волом, міг зруйнувати коштовну помаду. Дрюо довіряв Гренуєві визначати відстань між жировими плитами в ароматизаційному приміщенні, час зміни цвіту, ступінь насичення помади, а надалі полишив йому прийняття всіх складних рішень, з якими сам, як свого часу Бальдіні, міг упоратися тільки приблизно, орієнтуючись на завчені правила; зате Гренуй розумівся на всьому тому бездоганно завдяки своєму носові — про що Дрюо, звичайно, не здогадувався.
— У нього легка рука, — казав Дрюо, — він тонко відчуває справу.
А часом сам собі думав: «Він просто значно обда-рованіший, ніж я, він стократ кращий парфюмер». І одночасно Дрюо вважав Гренуя неприторенним дурнем: йому здавалося, що той зовсім не вміє скористатися зі свого обдарування, зате він, Дрюо, зі своїми скромними здібностями незабаром отримає звання майстра. А Гренуй тільки посилював у ньому цю думку, вдаючи недоумкуватого, не виказуючи навіть натяків на честолюбство, робив так, наче зовсім не здогадувався про власну геніальність, а діяв виключно за розпорядженням значно досвідченішого Дрюо, без якого сам був би нічим. Таким чином вони досить непогано розумілись один з одним.
А потім була осінь, і була зима. В майстерні поспо-кійнішало. Пахощі квітів, загнані в численні горнятка та пляшки, зберігалися в погребі, і якщо пані не наказувала промивати ту чи ту помаду або дистилювати сухі прянощі, то роботи було не так-то й багато. Щоправда, збирали оливки, кілька повних кошиків на тиждень, чавили першу, найчистішу олію, а рештки віддавали на олійницю. Було ще вино, частину якого Гренуй дистилював та ректифікував у спирт.
Дрюо з'являвся в майстерні дедалі рідше. Він виконував свій обов'язок у ліжку пані, а коли й приходив, просмердівшись потом та спермою, то все одно швидко зникав у корчмі «Чотири дельфіни». Та й пані рідко сходила донизу. Вона займалася своїм господарством і переробкою власного гардеробу на після-траурні часи. Часом Гренуй по кілька днів не бачив нікого, крім наймички, від якої отримував юшку на обід та оливки з хлібом на вечерю. Він нікуди не ходив. В суспільному житті, тобто в регулярних церко-вих зустрічах та процесіях, він брав не надто активну участь — аби не впадати в око начальству. Друзів чи близьких знайомих не мав, але педантично стежив за тим, щоб не набути слави пихатого відлюдка. Він привчив інших підмайстрів вважати його нудним і нецікавим. Він був майстром у мистецтві нагнітати нудьгу, вдаючи безпорадного ідіота — але, звичайно, ніколи не перебираючи міри, аби не стати посміховиськом цілого цеху. Він домігся того, щоб його вважали зовсім нецікавим. І йому дали спокій. А нічого іншого він і не прагнув.
Свій вільний час Гренуй збував у майстерні. Товаришеві пояснював, ніби хоче винайти рецепт одеколону, а сам експериментував із зовсім іншими запахами. Парфуми, які він змішав собі в Монпельє, вже закінчувалися, хоч він і використовував їх дуже ощадливо. Тому створив нові. Але цього разу Гренуй уже не вдовольнився тим, аби з нашвидкуруч зібраних матеріалів так-сяк зімітувати людський запах, а все своє честолюбство поклав на те, щоб придбати особий аромат, навіть безліч ароматів.
Спочатку він скомпонував собі запах непомітності, сіру ароматичну свитку на щодень, у якій хоч і був присутній людський сирно-кислий дух, проте складалося враження, ніби це проступає в зовнішній світ крізь товстий шар полотняного та вовняного одягу, накладеного на суху старечу шкіру. З таким запахом він міг спокійно йти поміж люди. Парфуми були досить сильними, аби засвідчити існування певної особи, й разом, із тим такими скромними, що зовсім нікого не бентежили. Відчути Гренуя на нюх було начебто й неможливо, та все ж найскромніше він завжди справджував свою присутність — такий собі подвійний стан, що був йому доречний як у домі пані Арнульфі, так і при випадкових походах містом.
