ВОЛОДИМИР
ЄШКІЛЄВ
«Із невеликою "чорною дірою" можна...»
Акваріум нашого світу здається нам океаном. Ми не бачимо тих, хто за його стінками. Ми не знаємо, хто затверджує ролі лідерів і героїв. Хто пише сценарії політикам і володарям думок. Ми не знаємо, звідки присилають режисерів вселенського шоу. Ми живемо у світі, створеному не нашою волею. Ми граємо за чужими правилами.
Але одного дня стінки акваріуму можуть тріснути.
1
Хтось жартома назвав знімальні павільйони «спазмом архітектури».
Споруда, яку орендували для зйомок телевізійного шоу «Я ревную!», мала цілком спазматичний вигляд, (монтована з химерно з’єднаних бетонних, сталевих та скляних площин, вона не скидалася на довершену будівлю. Радше на свідка незакінченої дії.
Наче хлопчика-гіганта, що грався велетенськими кубиками та пірамідками, покликали снідати. Той побіг і не повернувся.
А піраміда з кубом залишилися.
Холодні й недоречні поряд з ампірними та модерними будинками середмістя. Масштабні та очікувано незатишні всередині. Освітлені потужними галогенними лампами. Із височезними стелями, неозорими холами, широкими сходами та пандусами. Деякі з тих сходів вели до верхніх поверхів та просторих бічних галерей. А інші впиралися в глухі стіни або ж у вікна, що розмірами сперечалися з вітрилами старовинних галеонів.
Тих, хто вперше сюди потрапляв, навідували порівняння чи з авангардними католицькими соборами, чи із цехами ракетних заводів. Коли ж вони дізнавалися про зйомки телешоу, то відразу погоджувалися, що кращого застосування для такої монументальної порожнечі годі й вигадати.
Ну зрозуміло, казали вони, будівля наче створена для такого продакшну. Телевізійникам і кіношникам, визнавали вони, тут є де розгорнутися.
А між тим знімальні майданчики «Я ревную!» займали лише невелику частину тутешнього простору. Лише один із надземних поверхів бетонної піраміди.
Просто посеред центрального холу робітники телеканалу змонтували з листів гіпсокартону та металевої фурнітури вітальні, спальні та кухні без стель і четвертих стін. І тим відкрили ці приміщення для променів кольорового світла та об’єктивів відеокамер.
Гіпсокартонні гнізда телевізійних ревнивців і ревнивиць оточили технічними позиціями, освітлювальними фермами, моніторами та плетивом кабелів. Декорації наситили свідками обжитості — посудом, сувенірами, одягом, книжками. Меблі, двері та побутові пристрої отримали ознаки тривалого вживання: плями, подряпини і потертості. На одній із кухонь навіть зламали дверцята антресолей. Одна зі стулок падала за кожної спроби її відчинити.
Проте учасники шоу тут не жили. Точніше, жили лише тоді, коли відбувалися зйомки. Ще точніше: із десятої ранку до вечора — а часом і до пізньої ночі — намагалися жити перед камерами тим життям, яке придумали для них сценаристи.
Справжні житлові бокси — із двоярусними ліжками, без плазмових панелей і фальшивих вікон — були побудовані на найвищому поверсі сусідньої споруди, схожої на куб. У них мешкали не лише учасники, але й деякі з працівників шоу.
Там, де одне з ребер піраміди впиралося в стіну куба, будівничі проклали широкий коридор. І розмістили в ньому щось подібне до барної стійки. Але за нею не було ані поличок з пляшками, ані кавового апарату, ані холодильника з прозорими дверцятами. Знімальна група нагромадила там цілу гору пластикових та алюмінієвих футлярів, порожніх кабельних котушок, рулонів широкої кольорової та сріблястої полімерної плівки.
Час від часу за стійку забігали помічники оператора чи світлотехніки. Вони витягували із футлярів потрібне, клали туди щось інше, а іноді відрізали від рулонів шматки плівки й натягували їх на дзвінкі алюмінієві рами.
У стіну навпроти стійки вбудували акваріум. Здоровенний, від підлоги до стелі. У ньому могла б поміститися зграя акул, але реально плавали лише дві риби розміром з коропа. Пласкі та смугасті. Заховані десь на дні акваріуму сині та зелені прожектори підсвічували їх «океанським» світлом. Риби баражували над пластмасовим макетом затонулої каравели, ворушили зябрами і плавниками, дивилися на рулони з плівкою і наче питали в тих, хто простував коридором: «Що ми тут робимо?»
Зазвичай на риб не звертали уваги. Але цього ранку мешканці акваріуму отримали глядача. Одного з тих технічних працівників, що їх у платіжній відомості зазначають як «відповідальний робітник сцени».
Уже більше години відповідальний робітник не відривав очей від риб та синьо-зеленого мерехтіння.
Його тут називали Гімаром.
І ніхто, окрім бухгалтера та, можливо, фінансового директора, не знав його справжнього імені.
