Невдовзі ми виходимо на двір, підходимо до столика, навколо якого ціла купа народу: старший Машталір, Кнопка, Коновал, Юра Пиж, ше кілька знайомих пацанів, навіть прийшов Боря Гебельс! Нарешті я бачу Артура: він стоїть осторонь, мовчки курить, часто спльовує на землю, його обличчя виглядає блідувато–сірим і втомленим, а очі полохливі й сумні. Кнопка своїми приколами веселить публіку, розмахує руками, і всі регочуть. Вітаємося з присутніми, потискаємо кожному по черзі руки. Артур у наш бік навіть не дивиться. Я підходжу до нього й кажу, з нами будеш валитися, ти догнав? Обличчя Артура покривається червоними плямами, він виправдовується, що я образив його тьолку. Перебиваю його й нагадую про той вечір, коли Іруся валялася п'яною тут, біля турніка. Пацани кажуть, що саме так і було, нема чого хвостом крутити. Да, да, підходить до нас Кнопка, всьо було так, як каже малий, Артур, ти йому свою тьолку сам віддав, ти хотів її під Толяна покласти, так було? Його обличчя здригається, блідне, очі розширюються, наче стикнулися з небаченим досі. Ви не так все зрозуміли, тремтить голос Артура, ви, ви, неправильно все зрозуміли. Це ти не так розумієш! — сичить на нього Кнопка, тепер ти висуваєш претензії до нормального малого, відвішуєш йому піздюлєй, хоча він від тебе молодший на сім років. «Бичяра, ти мій!» — кричить до нього малий Машталір. Я його вчасно зупиняю, не тут, ідемо за басейн 20–ї школи, там нас ніхто не побачить. Через шкільний стадіон прямуємо до басейну. Беремо Артура в кільце. Виходь три на один, звертається до Артура Кнопка, вони від тебе (показує на нас) на сім років молодші. Ми будемо двоє, кажу йому. Пацани від нас відступають, залишаємося втрьох: я і Бодьо проти Артура. Він виглядає переляканим, але невдовзі опановує себе. Заходимо з різних боків. Раптом Артур накидається на мене й завдає потужного бокового правою, я насилу встигаю сховати вухо за плече й відчуваю різкий біль у лівій руці–Сильно засмалив. Несподівано Артура відкидає — Машталір наносить йому серію по корпусу. Я зі свого боку підбігаю до цього вилупка й б'ю «спицом», наче м'яч, у коліно. Артур від болю йойкає й злегка присідає, цієї миті Бодьо добавляє ногою, але суперник ловить його й звалює на землю. Мені вдається затопити Артурові у праве око, але виходить боляче — мабуть, попадаю в кістку брови. Так і є, бо в Артура одразу з того місця юшить кров. Він стає озвірілим, навалюється на мене з кулаками, один із ударів припадає у праву щоку, від чого в голові все перевертається. Отямлююся й бачу, як Артур тримає Машталіра за шию, не дає вирватися й душить. Я розбігаюся й з ноги заряджаю Ар–турові по нирці, він послаблюється, відпускає Машталіра й падає на праве коліно. Бодьо наносить по ньому удари, як по макетові. Малий, давай! — кричить Кнопка. Артур намагається підвестися з собачої пози, але наші удари щоразу звалюють його на землю. Через кілька хвилин він більше не реагує, хоча руками ще захищається. Я зупиняю Машталіра, аби цей лох підвівся. Артур лежить і харкає кров'ю, на нас дивиться скоса й про себе щось гнівно шепоче. Вставай! — гаркає до нього Кнопка. Вставай! Артур не реагує. Тоді Кнопка просить пацанів його підвести. Риня й Дефіцит ставлять Артура на ноги. Він опирається на стіну басейна й з–під лоба обводить усіх поглядом. Я кажу, що не знаю, чи треба гасити його далі. Малий Маш–талір підходить до нього й б'є по корпусу. Артур від болю згинається, але опору не чинить.
— Бичяра! — плює на нього Риня.
— Може, його обісцяти? — каже Дефіцит.
— Якась стара духовка з собачкою сюди суне, — каже старший Машталір і показує в бік Київської. Ми закурюємо. Я підходжу до Артура:
— Ти був не правий.
Артур мовчить, дивиться собі під ноги. Я б'ю його долонею по щоці.
— Да, — каже він.
— Шо «да»? — підходить малий Машталір.
— Я був не правий.
— Ти не просто був не правий, — беру його за комір куртки, — ти повівся, як останній лох, ти це доганяєш? ти ж свою тьолку не поважаєш — віддаєш її, а потім знову гуляєш, ти й себе не поважаєш, а знаєш чьо? бо ти не відповідаєш за свої слова, а з такими шо нада робити?
— Гаси його! — кричить Дефіцит.
— Правильно, да тебе навіть пиздити гидко, ти хоч це доганяєш, фуфєл? — знову заряджаю в табло. Бодьо з ноги ще раз його валить і каже, щоб більше на очі не показувався. Дефіцит поривається забрати в нього катоновий куртяк, але Кнопка його зупиняє. Дефіцит не розуміє, чого йому не дозволяють дати лосю по рогах. Я відводжу Діму вбік і пояснюю, що Артур раніше ходив із Кнопкою і старшим Машталіром, думаєш, їм приємно дивитися, як опускають їхнього колишнього кєнта. Діма підіймає вгору руки, тіпа, пацани, нема питань. Артур іде. Ей, му–му, гукає йому в спину малий Машталір, тобі вже женитися треба. Ми регочемо й дивимося, як від нас повільно віддаляється побитий і жалюгідний Артур. Бодьо підходить до мене й запитує про руку, як? болить? нада йти до лікаря.
— Риня, курвий ти син, — гукаю до нього.
— Шо таке?
— У мене голова від твого «краба» розвалюється.
Він усміхається, закидає голову й гордо каже:
