Афіни класичної доби. Трагічно гине талановитий юнак Трамах, учень платонівської Академії. Його наставник Діагор упевнений, що смерть не випадкова, і звертається по допомогу до відомого розгадника таємниць Геракла Понтора. Долаючи розбіжності щодо способу пізнання Істини, вони виявлять темний бік Афін, що похитне їхні переконання.Тим часом перекладач давньогрецького твору дізнається про таємничу смерть свого попередника і починає власне розслідування. Яке ж послання йому приховує давній текст?
УДК 821.134.2-31
С 61
©
Сомоса Xoce Карлос
C 61 Печера ідей / Xoce Карлос Сомоса ; пер. з ісп. Олег Лесько. — Львів : Видавництво «Апріорі», 2023. — 312 с.
ISBN 978-617-629-798-7
УДК 821.134.2-31
Переклад здійснено за виданням:
All rights reserved
Усі права застережено
© Лесько О., переклад, 2023
© Білінська М., обкладинка, 2023
© Видавництво «Апріорі», 2023
ISBN 978-617-629-798-7
__________
* Перших п’яти рядків бракує. Монтал у своїй редакції стверджує, що папірус оригіналу в цьому місці надірваний. Свій переклад «Печери ідей» я починаю з першого речення Монталової редакції, єдиного тексту, що його ми маємо
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
Тіло лежало розпростерте на хистких марах із березових гілок. Огруддя й живіт — пошматовані численними рваними ранами, що, наче цвіллю, взялися кіркою спеченої крові й засохлого болота. Голова й руки, утім, були в кращому стані. Воїн відгорнув був покривало, щоб Асхіл оглянув труп, і довкола почали збиратися глядьки — спершу несміливо, а відтак потяглися цілою юрбою, оточивши моторошні останки. Волосся стовбурчилося від холоду на синій шкірі Ночі, а Борей хвилював золотаві чуприни смолоскипів, темні подоли хламид і густі гриви шоломів. Тиша дивилася широко розплющеними очима: усі погляди були прикуті до того жахливого огляду, що його лікар проводив при світлі каганця, якого тримав раб, заслоняючи долонею від пазурів вітру. Рухами баби-повитухи Асхіл розтуляв губи ран і занурював руки в страшні отвори із зосередженою ретельністю читця, що водить пальцем по літерах на папірусі. Мовчали всі, крім старого Кандала: коли прийшли вартові з тілом, він зчинив посеред вулиці такий вереск, що побудив усіх сусідів, і відгомін того галасу немовби досі не покинув його. Холод, здавалося, не турбував старого, дарма що той майже нічого не мав на собі; він шкутильгав довкола юрби, волочачи всохлу ліву ногу, схожу на почорнілу ратицю сатира, простягав бадилини худющих рук, щоби спертися на когось, і лементував:
— Це бог… Гляньте на нього!.. Боги зійшли з Олімпу… Не торкайтеся його!.. Хіба не казав я вам?.. Це бог… Поклянися, Каллімаху!.. І ти теж, Евфорбе!..
На кутастій голові, немов продовження його безумства, колихалися від вітру довгі білі космаки, затуляючи половину обличчя. Однак на нього майже не звертали уваги: людей більше цікавив мрець, а не божевільний.
Начальник прикордонної варти в супроводі двох воїнів вийшов із найближчого будинку й тепер знову надівав шолом із великим гребенем: очевидно, вважав, що слід показати народові свої військові ознаки. Оглянувши присутніх крізь темні очні отвори, він спинив погляд на Кандалові й указав на нього з тою зневажливістю, з якою, либонь, відмахнувся б від надокучливої мухи.
— Заткніть йому пельку, Зевса ради, — наказав він, не звертаючись ні до кого конкретно.
Котрийсь воїн підійшов до старого й, узявши спис посередині, тупим кінцем ударив у низ живота, шкіра якого скидалася на пожмаканий папірус. Кандал захлинувся на півслові; його безгучно зігнуло навпіл, наче волосину, яку хилить додолу вітер. Упавши на землю, він лишився лежати, корчачись і скімлячи від болю. Люди вдячно сприйняли раптове закінчення його лементу.
— Доповідай, знахарю!
