— Но они считают эти земли своими! И многие из них здесь родились, их родители здесь похоронены.
— А скількох вони наших тутка вбили? А скільки їх тутка було в поліцаях? Хіба ви не знаєте?
— Украинцев в полиции было не меньше!
— Росіян також! То була війна, а на війні завжди вмирають і вбивають, здійснюють подвиги та зраджують. Війна і починається для того, щоб вбивати, чи ж так? А хіба ми її почали? А стосовно поляків, то не ми, а вони проводили паціфікацію[48], не ми, а вони утворили Березу-Картузьку![49]
— Так не они, а вы убивали ихних министров! Не они, а вы жгли польские дома!
— А хіба ми мали українських міністрів? А будинки палили, бо ляхи палили наші!
— А они считают…
— Мені начхати, що вони там вважають! Я хочу, щоб на землі, на якій я живу, командували не москалі чи поляки, а ті, хто жив на ній споконвіку! Щоб моїх дітей та онуків неополячували й не русифікували.
— А куда не украинцев?
— Та нехай собі живуть… Хто ж їх чіпає?
— И как вас орусачивали, так вы теперь будете украинизировать?
— Державну мову повинні знати усі! Бо вона державна!
Вони замовкли. Діалог виходив дуже гострим. Петро Миколайович знов хлюпнув у стаканчик коньячку а Марія, мабуть втомлена розмовою, заплющила очі та відкинулася на подушку.
«Це ж так просто, — думала вона, — як же він цього не розуміє? Якщо це Німеччина, то там командують німці, в Угорщині — угорці, в Румунії — румуни, у тій же Польщі — поляки… Командували москалі у Литві чи Латвії, рано чи пізно литовці та латвійці владу собі повернули, командували у Грузії чи Вірменії — те саме, то чому в Україні повинно бути по-іншому? Але він не те, що не розуміє, він не хоче чи не може це сприйняти, ось у чому справа! Він же росіянин! Старший брат… А наразі перетворився на молодшого! Усе життя був старшим, а тут одразу… нацменшини! І російська мова — мова нацменшини! Образливо… Мабуть, вся справа у цьому…»
