— Извините… Добрый день, я ваш попутчик, — до купе заглянув середнього зросту старий.
Густе сиве волосся зачесане назад, такі ж сиві, дбайливо підстрижені вуса. Щільно стулені губи і уважний сторожкий погляд. Старий оглянув купе, жінок і раптом відверто посміхнувся.
— Если вы в Киев, то я с вами… — пожартував він.
— Бабуся їде сама, я її проводжаю, — відповіла Леся, — вона трошки заслабла, тож допоможете їй при потребі?
— Присмотрю, — погодився старий.
Він зайшов до купе, з чималенькою сумкою. Влаштувавши її під полицю, сів біля вікна.
— Меня зовут Петр Николаевич.
— Бабусю… — почала Леся.
— Охолонь, кицю, хіба я не маю язика? Мене звуть Марія.
— Очень приятно, — відгукнувся старий, — а по отчеству?
— Не треба по батькові. Просто Марія. Мені не подобається, коли звуть по батькові.
— Пусть будет просто Мария, — старий підхопив пасмо сивого волосся, що впало на лоба, закинув його на місце.
— Усіх сторонніх прошу залишити вагон… Хто тут проводжає? Прошу вийти з вагона… — провідниця у синій формі йшла по вузькому коридорчику та заглядала у кожне купе, — пані, будь ласка…
— Так-так… — заквапилася Леся, — Я вже йду. Бабусю, до побачення! Щасливо доїхати!
— Дякую, Лесю! Головне, ти Богданові зателефонуй, щоб не забув мене зустріти, а то просто ґвалт буде! Він ще той шибайголова!
— Авжеж, бабусю, одразу… Зараз із перону й зателефоную: вагон сьомий, місце одинадцяте.
Леся поцілувала бабусю, прощаючись. За хвилину вагон легко смикнуло і у вікні поплив перон, стовпи, різнокольорові етикетки пляшок у кіоску, ось і внучка з вітально піднятою рукою…
<p>РОЗДІЛ 1</p><p>СЕЛИЩЕ КУЛИНЩ, ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ</p><p>ВЕРЕСЕНЬ 1939 РОКУ</p><empty-line></empty-line>У двері ввічливо, але настирливо стукали. Зачовгав ногами та перечепився за щось у темряві господар, невідомо на кого вилаявся. Було чутно, як у нічній тиші брязкнула клямка, й пролунало сердите:
— Кого там дідько приніс? Чого б це я лазив глупої ночі…
— Это посыльный. Из штаба. Лейтенант Скворцов тут живёт?
— Ну… Тут… Сплять вони…
— Розбудите его. Срочное сообщение из штаба.
— Зачекайте хвильку… Зараз підніму.
Але Скворцов вже і сам прокинувся від цієї метушні. Узяв ліхтарика, якого завжди тримав на столику біля ліжка, та присвітив на годинник: третя ночі. У кімнату заглянув господар.
— Петре Миколайовичу, до вас…
— Уже слышал. Сейчас выйду.
У темряві чорніла фігура бійця з гвинтівкою за плечима. Він нахилився до вуха Скворцова та неголосно сказав:
— Товарищ лейтенант, тревога! Всех с личными вещами… Срочно…
— Ну… Наконец-то…
Лейтенант служив у прикордонному містечку Шепетівка у відділі НКВС. До кордону із Польщею доплюнути можна, усього кілометрів п’ятдесят. За останні пару років на цих теренах виявлено, знешкоджено та знищено тисячі польських шпигунів. їх розстрілювали пачками, а вони плодилися та плодилися. У німців, мабуть, цього добра теж виявляли немало, та й землі німецькі залишилися під Польщею з Першої світової… А їх шкода! Повертати землі Польща відмовилася, ось вони за неї і взялися! Вже два тижні поляків довбають!
— А мы что? Почему мы медлим? — ще учора розмірковував Скворцов, — чего ждёт товарищ Сталин? Немцы с одной стороны, мы с другой — в один момент поляков бы задавили!
