— Який ще штраф?! — обурився Любко, — ідіть ви зі своїм штрафом!.. Наша теличка? Що…
— Мирославе… Любку, зачекай… Помовч, тобі кажу! — прикрикнув Дмитро, бачачи, що син ніяк не вгамується, — Мирославе, вийдемо надвір…
Вони вийшли з хати, а за кілька хвилин батько повернувся, приніс із комори чистого мішка, засунув туди лопатку кілограмів на п’ять, сплюнув та прошепотів:
— А хай удавиться… — та виніс мішок із хати…
Ще зо два місяці Зенюк збирав данину з тих, хто різав худобу й необережно давав змогу голові про це взнати. Молоду худобу в Стасові вирізали дощенту.
***Потяг стрімко набирав швидкість. Петро Миколайович підняв полицю та витяг із сумки поліетиленового пакета.
— Ну что, просто Мария, не желаете подкрепиться? Сесть в поезд и не подкрепиться — это ненормально, это против традиций.
— Переломити хлібину, так би мовити? — посміхнулася Марія.
— Что? — не одразу зрозумів попутник, — а, ну да… Преломить хлеб…
Петро Миколайович виклав на стіл пару курячих стегенець, кілька стрілок зеленої цибулі, нарізаний чорний хліб та великого червоного помідора. Складаним ножиком вправно розрізав помідор на маленькі часточки і дістав із пакета темну баночку із сіллю, пляшку коньяку та два одноразових стаканчика.
— Ну, так как, просто Мария, преломим хлеб?
Шумно відчинилися двері, й до купе зайшла провідниця:
— О! — здивувалася вона, — оперативно! Не встигли від їхати, а у вас вже й стіл накритий! Ваші квитки, будь ласка!
— Конечно, оперативно! Мы и есть оперативники, только бывшие… — Петро Миколайович простягнув провідниці свій квиток.
— Мій на столі… — промовила Марія.
— Может, с нами? — запропонував провідниці Петро Миколайович.
— Та ні! Що ви! Я ж на роботі! Дякую, але не можу… — відповіла та, ховаючи квитки в товсту шкіряну книжку.
— Ну, так как? — ще раз запитав Петро Миколайович, коли за провідницею зачинилися двері.
— А що? — неочікувано сказала Марія і навіть головою струснула, — якщо помирати, то з музикою!
Вона повільно звелася і обережно спустила на підлогу хвору ногу. Після того справа пішла легше. Марія акуратно посунулася по лаві й опинилася за столиком.
— Мені лише краплину…
— Хорошо, — погодився Петро Миколайович, — капельку так капельку.
Він розлив коньяк, підняв свій стаканчик і глянув на Марію:
— Ну, за что выпьем?
— За здоров 'я друзів, а вороги наші нехай згинуть! — запропонувала Марія.
— Ого! Серьёзный тост! Неужели у вас есть враги, которым вы желаете смерти? В наши годы принято больше думать о Боге, а Бог завещал прощать и любить всех…
— А ви віруюча людина?
— Это сложный вопрос. В наши годы каждый человек становится немножко верующим. С верой умирать как-то легче, не так ли? Вроде как умрешь, а душа твоя, то есть ты сам, оказывается бессмертна. Вот и получается, что смерть обманул… А ее обмануть всегда приятно… Тут и к тете Маше ходить не надо!
