Цієї ночі Скворцов ночував у Стасові. Так вийшло, що він затримався тут по справах до пізнього вечора. Справа ця наче й не мала відношення до держбезпеки, але була вказівка з обласного управління — підключитися. Мова йшла про заготівлю сіна. Армії було потрібне сіно. Багато сіна, бо армія мала безліч коней. Тому в січні у Тернополі був утворений спеціальний, заклад — Заготсіно, а в повіти призначені спеціальні уповноважені. Минуло два місяці, але сіно заготовлялося, як мокре горить. А коні чекати не можуть, їх треба годувати, бо виздихають. Тому до цієї справи був підключений НКВС. Скворцову дістався саме Стасів. Він приїхав сюди зранку. Спочатку осів у сільраді, обговорив справу з головою та секретарем, а потім разом з ними та уповноваженим від Заготсіна пішов по хатах. Чутка про те, що будуть відбирати сіно, миттєво рознеслася по селу. Усюди уповноваженого зустрічали вороже. Ще б пак! Адже зайвого ніхто не мав, та ще й навесні. Вистачило б для своєї худоби! І мало кого цікавило, що влада обіцяє за сіно заплатити якісь копійки. Папірцями худобу не нагодуєш! Але присутність поряд з уповноваженим енкаведиста стримувала селян. Знали, що ця контора жартувати не буде! У разі чого — за шкірку та у «попівський дім», а звідти шляхи відомі: чи то у табір, чи до Сибіру, на вільні хліби… Крім заготівлі сільрада того ж дня виділила п’ять гектарів найкращого сінокосу, та ще й у тому місці, де вказав Скворцов — біля шляху, щоб було зручно вивозити сіно. За день обійшовши з двадцять хат, він таки зрушив справу з місця. Сіна ж не сховаєш! Є копиця — занотували, що винен три вози і спробуй не вивезти! Бурчали чоловіки, голосили жінки, але Скворцов не зважав. Втомилися і вирішили заночувати у голови сільради. Тільки сіли вечеряти, вже і по чарчині міцнючого самогону налили, як вдарив церковний дзвін.

— Що за катавасія, — здивувався голова сільради, — чи то хто горілки надудлився?

А дзвін бив і бив, якось нерівно й тривожно.

— Что-то тут не так… — стривожено промовив Скворцов, почекав ще хвилину і скомандував, — ану, одеваемся и пошли!

На ходу він витягнув пістолет, перевірив набої і знов засунув у кобуру. За ним перевірив зброю уповноважений.

На площі вже зібрався гурт селян. У темряві Скворцов не одразу розгледів, хто ж це калатає у дзвін, а коли розгледів, то здивувався. Він впізнав того самого хлопчину, який нагрубіянив йому, коли він був у Стасові останнього разу. Зараз хлопчина був розхристаний та брудний, груди його важко здіймалися. Він, нарешті, припинив калатати у дзвін:

— Люди! Там у кущах лядські бандюки були! Сам чув, як вони казали, що хати палити будуть! А по мені стріляли, але не влучили!

Скворцов підскочив до хлопця:

— Где видел? Где именно?

Любко закляк. Ось тобі на! Одразу нарвався на енкаведиста! Який неталан! Скворцов побачив, що Любко впізнав його, посміхнувся та плеснув хлопця по плечах:

— Ладно, не бзди, парень! Показывай, где бандитов видел?

Зі Скворцовим попереду, який тримав у руках пістолет, натовп сунув до тих самих кущів, де Любко зустрів бандитів. Сусідський собака, від якого Любка врятував лише короткий ланцюг, переляканий тим, що відбувалося, заховався в буду. Хтось по дорозі прихопив на подвір’ї сокиру, хтось вила, що стирчали з купи гною.

Метрів за двадцять від місця, де він почув розмову бандитів, Любко спинився:

— Ось там! — він тицьнув пальцем у бік кущів, — ось там вони кляті стояли…

Скворцов підняв руку:

— Ану, подождите… Я сам…

Ясна річ, нікого вони у кущах не знайшли. При ясному світлі місяця уважний Скворцов надибав на пару недопалків, які лежала на чорній землі, невиразні сліди на пів-замерзлій багнюці та жовтеньку новеньку гільзу, від якої виразно тхнуло згорілим порохом.

— Убежали… Само собой… Что ж они, такую толпу ждать будут? Как колокол услышали, видно сразу и рванули! Но ты молодец, парень! Всё правильно сделал… Эй! Ты где?

Любко знайшов у натовпі батька та стояв поруч з ним. Скворцов підійшов упритул до хлопця. Батько напружився і взяв сина за руку, наче енкаведист намагався його забрати прямо зараз.

— Ладно, забыли… Но ты смотри у меня! В следующий раз думай, что говоришь!

Батько полегшено зітхнув, Любко не сказав нічого, тільки очі його блищали в місячному сяйві. Натовп поволі розходився. Мужики жваво обговорювали нічну подію, дякували Богові та Любкові за те, що відвернули біду. Хто його знає, що було б, якби не випадок…

<p>РОЗДІЛ 11</p><p>СЕЛИЩЕ КУЛИНЦІ, ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ</p><empty-line></empty-line><p>ОБЛАСТІ. БЕРЕЗЕНЬ 1940 РОКУ</p>

Коли наступного дня Скворцов повернувся до Кулинців, на нього чекала несподівана новина: поки він був у Стасові, Шиманський заарештував голову повітвиконкому Смикалюка. Про це розповів йому Гребінкін, який і провів арешт голови. Виявилося, що Смикалюк зігнорував рішення повітвиконкому та повернув Моргусу Шворнаху будинок та один склеп.

— Как это возвратил? На основании чего возвратил? Этот еврей даже драку устроил во время национализации! Смыкалюк что, с ума сошел?

— Вот так… Взял и возвратил! — і Гребінкін знизав плечима.

Перейти на страницу:

Поиск

Книга жанров

Похожие книги